— Чому він повернувся? — запитав я. — У чім проблема?
— Щось сталось у школі.
— Погане?
— А Бог його знає, — відповів він байдуже.
— Він у халепі?
— Схоже, що так. Але ніхто про це нічого не говорить.
— Але що сталося?
Енді скривив гримасу: хтозна.
— Він уже був тут, коли ми повернулися зі школи, — ми почули його музику. Кітсі була збуджена й побігла, щоб його привітати, але він заверещав і гримнув дверима під її носом.
Я здригнувся. Кітсі обожнювала Платта.
— Тоді мати прийшла додому. Зайшла до його кімнати. Потім якийсь час розмовляла по телефону. Мені навіть здається, тато вже повертається додому. Вони мали сьогодні ввечері обідати в Тікнорів, але, думаю, цю домовленість уже скасовано.
— А як будемо вечеряти? — запитав я після короткої паузи.
Зазвичай, коли ми приходили зі школи, то їли, сидячи перед телевізором і водночас виконуючи домашню роботу, — але тепер, коли в домі з’явився Платт, а містер Барбур уже в дорозі і їхні вечірні плани скасовано, було схоже, що нам доведеться обідати в сімейному колі, в їдальні.
Енді поправив окуляри — метушливо, як старенька бабця, він завжди їх так поправляв. Хоч у мене волосся було темне, а в нього світле, я зрозумів, чому місіс Барбур вибрала для нас такі однакові окуляри: вона хотіла зробити мене схожим на яйцеголового близнюка Енді — я в цьому переконався, коли підслухав, як одна дівчина в школі назвала нас «брати тупаки» (чи, може, «брати глупаки» — обидва прізвиська були далекі від компліменту).
— Ходімо до «Серендіпіті» й купимо там по гамбургеру, — сказав Енді. — Мені зовсім не хочеться бути вдома, коли повернеться тато.
— Заберіть і мене, — несподівано попрохала Кітсі, забігши до нашої кімнати й зупинившись перед нами, розчервоніла й засапана.
Енді і я перезирнулися. Кітсі навіть не хотіла, аби її бачили разом із нами в черзі на автобусній зупинці.
— Благаю вас, — заскиглила вона, дивлячись то на нього, то на мене. — Тодді пішов грати у футбол, я маю власні гроші й не хочу залишатися сама з ними, будь ласка.
— Нехай іде, — сказав я Енді, і вона кинула на мене вдячний погляд.
Енді запхав руки до кишень.
— Ну гаразд, — мовив він їй без жодного виразу.
Я подумав, що вони схожі на двійко білих мишей. Тільки що Кітсі — це миша-принцеса, грудочка цукрової вати, тоді як Енді — різновид нещасної, анемічної миші з зоомагазину, яку ви купите хіба для того, щоб згодувати її удаву.
— Збирайся швидше. Давай, — сказав він, коли вона завмерла на місці, витріщившись на нього. — Ходімо. Я не збираюся чекати тебе. І не забудь свої гроші, бо я не платитиму за твій гамбургер.
Я не ходив до Гобі кілька наступних днів, щоб підтримати Енді, хоч атмосфера в домі була такою напруженою, що перебувати в ній мені зовсім не хотілося. Енді мав слушність: годі було збагнути, що накоїв Платт, бо місіс і містер Барбури поводилися так, ніби нічого не сталося (але таки сталося, в цьому сумніватися не випадало), а сам Платт також не говорив ні слова й лише похмуро сидів над своєю мискою, а волосся затуляло йому обличчя.
— Повір мені, — сказав Енді, — атмосфера тут краща, коли ти присутній. Вони намагаються розмовляти й докладають усіх зусиль, щоб їхня балачка була нормальною.
— А що він накоїв, як ти думаєш?
— Чесно кажучи, я не знаю. І не хочу знати.
— Присягаюся, що хочеш.
— Справді, хочу, — погодився Енді. — Але не маю найтуманнішого уявлення.
— Ти думаєш, він когось одурив? Щось украв? Жував гумку в каплиці?
Енді стенув плечима.
— Останній раз він потрапив у халепу за те, що врізав комусь по пиці палицею для гри в лакрос. Але тут було щось інше. — Потім Енді заявив ні сіло ні впало: — Мати любить Платта найбільше.
— Ти так гадаєш? — ухильно поцікавився я, хоч і знав, що він має рацію.
— Тато найбільше любить Кітсі. А мати — Платта.
— Вона також дуже любить Тодді, — сказав я, перш ніж зрозумів, як це прозвучало.
Енді зробив гримасу.
— Я подумав би, що мене підмінили відразу після народження, — сказав він. — Якби не був такий схожий на матір.
З якоїсь причини протягом цього напруженого антракту (можливо, тому, що таємнича халепа, в якій опинився Платт, нагадала мені про мою власну) мені спало на думку, що, можливо, я повинен розповісти Гобі про картину або принаймні торкнутися цієї теми, щоб з’ясувати, якою буде його реакція. Проблема була в тому, як забрати картину. Вона досі була в нашій квартирі, там, де я її покинув, у торбині, яку приніс із музею. Побачивши її прихиленою до канапи у вітальні того жахливиго ранку, коли повернувся додому, щоб забрати деякі потрібні мені шкільні речі, я пройшов повз неї, старанно її оминаючи, мов причепливого жебрака на хіднику, й весь час відчуваючи холодний погляд місіс Барбур на своїй спині, на нашому помешканні, на речах моєї матері, коли вона стояла, склавши руки на грудях.