«Авжеж, не заслуговувала», — подумав я.
— Але чи знаєш ти, що зрештою урвало мені терпець? — сказав мій батько, спершись однією рукою об одвірок і дивлячись на мене гострим поглядом. — Чому я пішов від неї? Я хотів зняти трохи грошей із нашого спільного рахунку в банку, щоб заплатити податки, а вона наклала обмеження на кошти, ніби я збирався вкрасти їх. — Він дивився на мене пильним поглядом, чекаючи відповіді. — То був наш спільний рахунок у банку. Одне слово, у мене виникли великі проблеми в житті, а вона перестала мені довіряти. Довіряти власному чоловікові.
Я не знав, що сказати. Про податки я чув уперше, хоч для мене, звичайно, не було таємницею, що мати не довіряла батькові, коли йшлося про фінансові справи.
— Господи, але якою ж вона була злопам’ятною, — сказав він, скрививши напівжартівливу гримасу й, витерши лоба долонею. — Око за око й зуб за зуб. Їй завжди треба було зрівняти рахунок. Бо повір мені — вона ніколи нічого не забувала. Навіть якщо їй треба було чекати двадцять років. А я, звичайно ж, здавався чоловіком поганим, і, можливо, я й був чоловіком поганим…
Картина, хоч і була маленька, ставала дедалі важчою, і моє обличчя заклякло від зусиль приховати мій дискомфорт. Щоб приглушити його голос, я став рахувати іспанською: uno dos tres, quatro cinco seis…
Коли я дорахував до двадцяти дев’яти, з’явилася Ксандра.
— Ларрі, — сказала вона, — ви з дружиною мали тут чудове місце для життя.
Вона сказала це таким тоном, що мені стало гидко, і я не відчув до неї симпатії за це.
Батько обхопив її за талію і притягнув до себе, ніби збирався її розчавити, аж мене занудило.
— Розумієш, — скромно заявив він, — це більше її квартира, аніж моя.
«З тобою можна погодитись», — подумав я.
— Ходімо зі мною, — сказав мій тато, взяв її за руку й повів до материної кімнати, забувши про мене. — Я хочу тобі щось показати.
Я обернувся й подивився їм навздогін, мені стало бридко, коли я уявив, як Ксандра і мій батько облапуватимуть речі моєї матері, але дуже зрадів, що вони пішли, й не став про це думати.
Не відриваючи погляду від прочинених дверей, я обійшов своє ліжко й примостив картину так, щоб її не було видно. Стара газета «The New York Post» лежала на підлозі — це була та сама газета, яку вона закинула до мене в кімнату перед тим, як ми збиралися провести суботу разом. «Ну ж бо, хлопче, — сказала вона, просунувши голову у двері, — вибирай собі кіно». Хоч там були кілька кінофільмів, які сподобалися б нам обом, я вибрав ранковий сеанс із фестивалю фільмів Бориса Карлоффа — «Викрадач тіл». Мама прийняла мій вибір без жодного слова протесту. Ми пішли у «Фільм Форум», подивилися фільм, а по його закінченні пішли в «Мунденс Дінер» по гамбургер — досконало приємний суботній день, попри той факт, що це була її остання субота, прожита на Землі, й тепер мені ставало гидко щоразу, коли я про це думав, адже (завдяки мені) останній побачений нею кінофільм був банальним старим фільмом жахів про трупи та розкопування могил. (Якби я вибрав кінофільм, що його, я знав, вона хотіла подивитися, — фільм про паризьких дітей протягом Першої світової війни, який здобув високі рецензії, чи могла б вона в якийсь спосіб залишитися живою? Мої думки часто оберталися навколо таких забобонних варіантів.)
Хоч ця газета була священним історичним документом, я розгорнув її й розібрав на окремі аркуші. З кепським настроєм я загорнув картину, використовуючи аркуш за аркушем, і заклеїв згорток тим самим скотчем, який використав кілька місяців тому, щоб заклеїти різдвяний подарунок мамі. «Чудово!» — сказала вона, стоячи посеред шторму кольорового паперу й нахилившись, щоб поцілувати мене; то був набір акварелей, який вона ніколи не понесе до парку літнього суботнього ранку, та й ранку такого вона ніколи більше не побачить.
Моє ліжко — металеве похідне ліжко з блошиного ринку, солдатське й надійне, — завжди здавалося мені найбезпечнішим місцем у світі, коли треба було щось заховати. Але тепер, роззирнувшись навколо (потертий стіл, постер із японського кінофільму про Ґодзіллу, кухоль у вигляді пінгвіна з зоопарку, у який я ставив олівці), я був тяжко вражений тимчасовим характером усього цього; і в мене пішла обертом голова, коли я уявив, як усі ці речі вилітають із помешкання, і меблі, і срібло, й одяг моєї матері: сукні з розпродажу з іще прикріпленими до них етикетками, кольорові туфлі й виготовлені на замовлення нічні сорочки з її ініціалами на манжетах. Стільці та китайські лампи, старі джазові записи на вінілових дисках, які вона купувала у Віллідж, банки з мармеладом та оливками й гостра німецька гірчиця, що зберігалася в холодильнику. У ванній кімнаті було чимало запашних олій і зволожувальних кремів, кольорова піна для купання, напівпорожні пляшечки з надзвичайно дорогими шампунями, що стояли на краю ванни («Кільс», «Клоран», «Керастазе», моя мати зазвичай застосовувала їх по п’ять або й шість різновидів). Як могло помешкання здаватися таким несхитним і стабільним, коли воно було тільки театральними декораціями, які стоять лише доти, доки їх не розберуть і не винесуть вантажники в уніформі?