У вітальні працював кондиціонер. Нікого більше тут не було. Джул розслабилася, вдягла навушники та посьорбувала дієтичну колу.
Після двох годин іспанської, з’ївши «Снікерс» на ланч, вона переглядала музичні кліпи. Вона танцювала від кофеїнового збудження, співаючи у порожній вітальні до ряду крісел, що оберталися. Життя сьогодні було до біса блискуче. Їй сподобалася та сумна жінка, яка втекла від свого хворого батька, жінка з цікавим шрамом та несподіваним смаком у виборі книжок.
Вони переможуть у вікторині.
Джул випила ще одну дієтичну колу. Вона перевірила свій макіяж та побачила власне віддзеркалення у віконному склі. Потім голосно розсміялася, бо вигляд мала ідіотський і дивовижний водночас. У вухах пульсував ритм.
Донован, хлопець за стійкою бару коло басейну, був місцевим. Дебелий, але млявий. Прилизане волосся. Має слабкість до підморгування клієнтам. Він розмовляє англійською з акцентом, зокрема до мешканців півострова, та знає напій Джул — дієтична кола з додаванням ванільного сиропу.
Інколи по обіді Донован розпитував Джул про дитинство в Лондоні. Джул практикувала свою іспанську. Розмовляючи, вони дивилися фільми на екрані над баром.
Сьогодні о третій годині дня Джул видерлася на стілець у кутку, досі вдягнена в купальник. Донован був одягнений у білий блейзер «Playa Grande» і футболку. На карку в нього росла щетина.
— Що за фільм? — запитала вона, дивлячись у телевізор.
— Халк.
— Який саме Халк?
— Я не знаю.
— Ти ж вставляєш касету. Як не знаєш?
— Я навіть не знаю, що є два Халки.
— Халків три. Стривай, я беру слова назад. Кільканадцять Халків. Якщо рахувати фільми, мультфільми тощо.
— Я не знаю, який саме це Халк, міс Вільямс.
Деякий час ішов фільм, Донован споліскував склянки і витирав стійку. Він зробив скотч із содовою жінці, яка забрала напій на інший бік басейну.
— Це другий і найкращий Халк, — сказала Джул, коли знову заволоділа його увагою. — Як іспанською «скотч»?
— Escocés.
— Escocés. Який краще пити?
— Ви ніколи не пили.
— Але якби пила.
— Macallan, — відповів Донован, стенувши плечима. — Налити вам на пробу?
Він наповнив п’ять шотів різними брендами елітного скотчу, розповів про скотч і віскі та чому слід замовляти перше. Джул спробувала кожен вид, але багато не пила.
— Ось цей смердить, наче пахва, — сказала вона йому.
— Ви божевільна.
— А ось цей — наче рідина для розпалювання.
Хлопець нахилився над склянкою та понюхав її.
— Можливо.
Вона вказала на третій.
— Собача сеча, ніби справді від злого пса.
Донован засміявся.
— Який запах у решти? — запитав він.
— Кров’яне борошно, — відповіла Джул, — і порошок, який використовують для очищення ванних кімнат. Очисник.
— Який вам сподобався найбільше?
— Кров’яне борошно, — відповіла вона, застромивши палець до склянки і спробувавши знову. — Скажи, як він називається.
— Це Macallan, — Донован сполоснув склянки. — О, я забув повідомити: про вас раніше питала жінка. А можливо, і не про вас. Вона могла помилитися.
— Яка жінка?
— Мексиканка. Говорила іспанською. Питала про білошкіру американську дівчину з коротким світлим волоссям, яка подорожує сама, — пояснив Донован. — Вона сказала про ластовиння, — він торкнувся свого обличчя, — на носі.
— Що ти їй відповів?
— Я сказав, що це великий курорт. Багато американців. Я не знаю, хто проживає сам, а хто ні.
— Я не американка, — сказала Джул.
— Знаю. Тому я сказав їй, що нікого подібного не бачив.
— І це все, що ти сказав?
— Ага.
— Але ти все одно подумав про мене.
Донован пильно вдивлявся в обличчя Джул протягом хвилини.
— Я подумав про вас, — зрештою вимовив він. — Я не дурний, міс Вільямс.
Ноа знала, що вона американка.
Це означало, що Ноа коп. Або ще щось. Мусила бути.
Уся та розмова була підставною. Хворий батько, Діккенс, осиротіння. Ноа точно знала, що саме сказати. Вона заклала наживку — «мій батько психічно хворий» — і Джул жадібно її проковтнула.
Обличчя Джул пашіло. Вона була самотньою і кволою, і, хай йому чорт, дурною, тож піймалася на гачок Ноа. Це були хитрощі: Джул мала побачити у Ноа не ворога, а людину, якій можна довіряти.
Джул повернулася до своєї кімнати, щосили намагаючись здаватися спокійною. Опинившись усередині, вона вигребла усі коштовності з сейфа. Вона вбралась у джинси, черевики і футболку, і напхала стільки одягу, скільки влізло до її найменшої валізи. Решту вона залишила. Вона поклала на ліжко сто доларів — чайові для Ґлорії, покоївки, з якою іноді розмовляла. Потім вона викотила валізу вниз у хол і заховала біля автомата з кубиками льоду.