Лансдорф струсив попіл у послужливо подану Вайсом велику морську черепашку, іронічно глянув на офіцерів.
— Панове, я не запрошую вас сісти, бо ви могли б розцінити це як вияв невпевненості у вашій армійській витривалості. Але до діла. Усе вищевикладене буде вкрай ускладнювати ваше завдання. Ви мусите одібрати максимальну кількість табірного матеріалу для того, щоб після спеціального вивчення завербувати певне число осіб і навчити їх, підготувати до розвідувальної і диверсійної діяльності. — Помовчав. І закінчив після паузи: — На попередньому етапі рекомендую: коли згодом серед добраного вашою службою при консультації гестапо матеріалу виявляться окремі непридатні суб'єкти, не слід цілком звинувачувати в цьому недогляді гестапо. Адмірал Канаріс не хотів би загострювати взаємовідносини сторін, і тому ви самі повинні виправляти помилки гестапо й робити це без зайвих формальностей. І без офіційних церемоній публічних страт. Панове, ви вільні.
Не давши їм навіть розкрити рота, він одпустив їх кивком голови.
Вранці Лансдорф попросив помасирувати йому хвору ногу. І Вайс з дивовижною майстерністю впорався з цим. Щодо масажу в нього була солідна і теоретична, і практична підготовка. Вайс свого часу слухав лекції масажиста, та й після тренувань на стадіоні «Динамо» спортсмени часто масирували один одного. Отож у Йоганна був достатній досвід.
Лансдорф, дуже задоволений, заявив, що ще стародавні римляни застосовували масаж: полководці — напередодні битв, а патриції — перед найважливішими виступами в сенаті.
Вайс одважився додати, що навіть Тімур, бувши чудовим кавалеристом, не відкидав масажу.
Лансдорф, уважно глянувши на єфрейтора, спитав, за що він одержав медаль.
Вайс скромно відповів:
— На жаль, тільки за хоробрість!
— А що в тебе є ще?
— Голова, пане генерал!
— Я не генерал, — сухо поправив Лансдорф. Усміхнувшись, додав: — Та коли б нас не було, генерали воювали б, як сліпі. То що ж у тебе в голові?
— Я хотів би бути вам корисний.
— Чим?
— Я гадаю, ви знаєте про кожного більше, ніж він сам про себе знає…
— Так, звичайно!
— Мені здається, майор Штейнгліц і капітан Дітріх не зовсім точно зрозуміли вас.
— Кажи, я слухаю. — Лансдорф аж трохи підвівся на лікті.
Вайс розумів, чим він рискує, але в нього не було іншого способу привернути до себе увагу Лансдорфа.
— Ви дали їм зрозуміти, що чим більший буде відсів уже в самій школі, тим більше знайдеться згодом підстав дорікнути службі гестапо за недостатню обачність.
— А що з того виходить?
— Треба, щоб такий непридатний матеріал у певній кількості все ж таки потрапляв у школи, інакше, якщо його не виявити, вся подальша відповідальність лягатиме на службу абверу.
— О, та ти шахрай! Де ти цього навчився?
— Мій шеф, крейслейтер Функ, застосовував цей метод до членів Німецько-балтійського народного об'єднання. Він приймав туди всіх охочих. Але потім, саме перед репатріацією, склав величезний список тих, хто, на його думку, не заслуговує довір'я. І Берлін високо оцінив його заслуги і вказав на недостатню роботу агентів гестапо в Ризі.
— Звідки ти це знаєш?
— Я користувався винятковим довір'ям пана Функа.
— Чому?
— Тому що ви перша і остання людина, якій я вважав за можливо сказати про це. Функ цінував мою здатність забувати те, що слід пам'ятати.
— А ти, виявляється, марнославний, — схвально зазначив Лансдорф.
Вайс вигукнув з цілковитою щирістю:
— Я зрозумів, що ви велика людина, і просто хотів звернути на себе вашу увагу.
— І коли ти все це придумав?
— Оце допіру, — довірливо признався Вайс. — Відчув вашу прихильність і от наважився… — Прошепотів: — Я трошки знаю російську мову. — Додав квапливо: — Про це я написав в анкеті. Навчився, коли працював у російського емігранта в Латвії. — Пояснив: — Це не зовсім та російська мова, якою розмовляють радянські люди, але я все розумію.
Лансдорф лежав із заплющеними очима, обличчя його було непорушне, як у мумії. Вайс сказав жалібно:
— Пан майор цінить мене тільки як шофера. Та я був би щасливий, коли б хто-небудь звернув увагу й на інші мої здібності.
Лансдорф розплющив очі, вирячкуваті, наче в хижого птаха.
Вайс з тією самою соромливою, прохальною усмішкою витримав його обшукуючий погляд, що проникає в саме нутро.
Лансдорф сказав:
— Ти та людина, яку треба зовсім трошки підучити й послати в тил до росіян. — І, глянувши скоса на Вайсову медаль, додав іронічно: — Ти ж хоробрий.