І те, що маршали і фельдмаршали, представники найстаріших, найславетніших військових родів Німеччини, так захоплено обговорюють цей інтимний момент самопочуття фюрера, хизуючись перед ним своєю обізнаністю з різними способами зцілення, навело Гітлера на таку іронічну думку. Мабуть, якби він раптом дозволив собі в присутності цих; полководців вголос зіпсувати повітря — а про таку вередливо-зневажливу помсту буржуазній публіці казав один геніальний француз, прізвище якого фюрер забув, — то ніхто з них не побачив би тут чогось поганого.
І він був просто в захваті від цієї свідомості своєї влади над ними. Над усіма цими тевтонськими рицарями, які чванилися своєю родовитістю, своєю фамільною чесно, своїми військовими заслугами перед рейхом.
А він, колись дрібний австрійський шпигун Шікльгрубер, єфрейтор, невдаха живописець з фізіономією кельнера, він піднісся над ними силою обставин. Імперії потрібен був вождь, заради всього здатний на все, але такий, який не втратив би при цьому практичного глузду й не забував, що істинний господар становища зовсім не він, а справжні володарі Німеччини — Круппи, Стіннеси, Тіссени. І хоч стратегія плану «Барбаросса» — вершина німецької воєнної думки, однак вона потребує поправок імперських магнатів. Адже це вони відкрили німецькому фашизмові кредит, і з ними треба невідкладно розплачуватися вугіллям і металом Донбасу, нафтою Баку, треба вносити в обіцяні строки проценти у вигляді сировинних додатків до їхніх індустріальних володінь.
Захопити Москву і Ленінград — цю ефектну перемогу верховне командування вважало за головну стратегічну мету. Генералітет звик на європейському театрі війни мислити столицями, бо після падіння столиць завжди завершувалися війни: європейські держави традиційно капітулювали.
Та хоч він сам твердив, що Радянський Союз — це «колос на глиняних ногах», у глибині свідомості він почав поступово відчувати, що війна з Росією сповнена стихійних несподіванок і розгадати, відвернути їх не в силі ні його соратники, ні він сам. Ще третього липня начальник генерального штабу сухопутних військ генерал-полковник Гальдер доповів по телефону в ставку:
— Не буде перебільшенням, якщо я скажу, що кампанію проти Росії було виграно за чотирнадцять днів.
І сам він, фюрер, змушений був недавно, 7 жовтня, брехливо заявити, нібито Червону Армію остаточно розбито і війну з Росією фактично закінчено. Він брехав свідомо, маючи певну мету: хотів цією заявою втягнути Японію у війну з Радянським Союзом, створивши в її правителів враження, нібито росіяни напередодні поразки.
Він політик, а брехня в політиці — це виправданий метод для досягнення найближчої мети. Він сам проголошував:
— Моя перевага в тому, що мене не стримують ніякі міркування теоретичного чи морального порядку.
Проте коли йому догідливо брешуть, як брехав Гальдер і інші уславлені німецькі полководці, він, колишній єфрейтор, не може не відчувати до них прихованої і поблажливої зневаги. І коли вони з його рук брали ордени, як беруть чайові, він бачив на їхніх обличчях лакейський вираз. І коли він, майстерно збуджуючи себе, несамовито і образливо горлав на них, якщо вони допускалися помилки, вони із звичною покірністю, демонструючи цим дух прусської військової дисципліни й послуху, терпіли брутальні слова, кожне з яких змусило б почервоніти й асенізатора. Він розумів, що його лицемірство виявляється завжди надто швидко, що воно дуже грубе, і частенько заздрив своїм генералам, які невимушено, з бездоганною довершеністю вихованців вищої кайзерівської школи володіли цією майстерністю.
Та зараз він був заклопотаний іншим.
Він викликав начальника абверу адмірала Канаріса, щоб дати йому прочухана. І відпочивав перед тим, як розпалити в собі нестямну лють, приступи якої були корисні для нього: вони збуджували розум.
Канаріс умів лагідністю, улесливістю і вкрадливими манерами заспокоювати цю розбурхану бурю. Він хвалився Гейдріхові: