В анналах розвідок капіталістичних країн зберігаються хвастовиті звіти про навальні операції, які можна вважати за нехитромудрий плагіат: відмити їх од крові й бруду — і перед вами старовинний шахрайський роман. Різниця тільки в тому, що його персонажі геть-чисто позбавлені живої уяви й зведені до ступеня дрібних виконавців не відомого їм задуму.
Так, наприклад, коли в січні 1940 року верховоди фашистського рейху вирішили, що настав час завершити період «жартівливої», «іграшкової» війни з Францією, один з німецьких льотчиків дістав наказ туманного дня приземлитися на території Бельгії. Льотчик виконав наказ, і при ньому знайшли сумку з документами, які незаперечно свідчили про те, що Німеччина, повторюючи вже випробуваний у першу світову війну план Шлеффена, нібито готується до вторгнення в Бельгію.
І англо-французькі полководці повірили цьому нехитромудрому шахрайству. Німці здійснили прорив у районі Седана, і союзні війська вскочили у пастку. Описи таких гостросюжетних операцій можна знайти в каталогах усіх розвідок світу, це досить цікаве чтиво. Але місія, яка випала на долю Йоганна Вайса, позбавлена була фейєрверкового блиску. Не бліцтурнір із заздалегідь визначеними ходами, а величезне випробування духовної міцності переконань, моральних уявлень, вміння не втратити віру навіть у тих людей, в яких відняли батьківщину і честь, закривавили совість, — ось що стояло перед ним, ось що ждало його.
Він мусив долати такі самі неймовірні труднощі, які долає людина, котрій доручено умовити поранених, щойно винесених з поля бою і скорчених на хірургічному столі в палатці польового госпіталю, щоб вони негайно повернулися в стрій. Або терпляче вмовляти дезертирів, які зробили самостріл, негайно одважитись на подвиг.
Йоганн Вайс мав працювати в тими, хто був жертвою програних боїв, але не загинув на полі битви. З людьми, для яких нема більше неба.
Воно пошматовано, розстріляне, розтоптано в болоті, там, де трупи загиблих у бою припаяли себе власною кров'ю до поверхні покаліченої війною планети. Там, де громадяться обгорілі, перетворені на залізний брухт, випотрошені вибухами танки і тріснута шкаралупа їхньої броні обсипається сірою окалиною, де валяються гармати із задертими догори стволами, розчахнутими, розірваними останньою гранатою, кинутою в їхнє розпечене жерло. Там, де траншеї — могили, а бліндажі — склепи, переплетені сірими, колючими заростями рваного дроту, де по землі, начиненій мінами, наче скрученими плоскою спіраллю гадюками, стелиться чадний сирий туман, сморід тротилу, до все вкрила чорна, масна й липка кіптява від спаленої вибухівки, де перебито снарядами дерева й стирчать височезні пні, де такий сніг їдко рудий від іржі, де земля смертельно обпалена й засипана осколками снарядів і мін.
Там, де було поле бою, — там немає неба.
Небо. гасне над тими, кого фатальна доля програного бою заживо робить здобиччю ворога.
Гітлерівські табори для військовополонених, вся їхня система, були спрямовані на те, щоб убити в людині все людське.
І ці роздуми про побачене в численних таборах викликали в Йоганна складне і болісно почуття. Він знав, що тисячі радянських людей незримо ведуть у них боротьбу за те, щоб не втратити людської гідності, яка була для них дорожча за життя. Але з числа тих, з ким Йоганн безпосередньо мав працювати в німецькій школі розвідників-диверсантів, виключалися люди високого й чистого духу, непохитної волі.
В школу прибували різні люди, здебільшого старанно відібрані покидьки, які ницістю, жалюгідною легкодухістю зарекомендували себе перед ворогом. Йоганн навіть у думці не міг порівняти їх з тими військовополоненими, які в таких самих мертвотних умовах лишалися радянськими людьми, не втрачали гідності, проявляли величезний героїзм і зоставались безвісними. Вони героїчно боролися за продовження існування не заради врятування життя, а заради того, щоб, не скоряючись, лишатися радянськими людьми до смертної години і самою смертю утвердити своє безсмертя.
А інші — падло.
І ненависть до цих живих мерців палила Йоганна.
Він мусив заглушити свою ненависть і водночас не піддатися поблажливому жалю до тих, хто став жертвою власної слабкодухості.
І не раз він згадував слова Фелікса Дзержинського: «Людина тільки тоді може співчувати суспільному нещастю, коли вона співчуває якомусь конкретному нещастю кожної окремої людини…»
Звичайно, серед цих зрадників напевно є просто нещасні люди, що покірно скорились обставинам, не знайшли в собі сили для опору. Що ж, він співчуватиме слимакам?