— А ось пальчик, — злякано знітившись, пробелькотів Плішивий. — Я ж тільки про палець сказав.
Таку процедуру оформлення проходили всі прибулі в школу. І вже з цього моменту, з самого початкового ознайомлення з ними, можна було вловити деякі індивідуальні особливості.
Одні трималися з істеричною розв'язністю, немовби підкреслюючи відчайдушну готовність на все, що їм запропонують. Та, можливо, вони тільки прикривали цією своєю манерою поведінки муки сумління або ж навмисне вели заздалегідь задуману гру, удаючи з себе пропащих людей, яким море по коліна.
Інші, з тьмяними очима мерців, зламані, пригнічені, спустошені, отупілі, покірні, мляво і байдужно виконували все, що від них вимагалося.
Траплялися пронозуваті, кмітливі на вигляд — вони діловито цікавились умовами утримування в школі; або такі, які нагадували пошепки про свої табірні заслуги, тривожилися, щоб про їхню зраду не забули й не змішали їх потім з усіма іншими.
Були й такі, які поводилися досить незалежно. Бони намагалися говорити по-німецьки й оголошували себе принциповими противниками радянського ладу. В анкеті такі обов'язково підкреслювали, що не були поранені й не попадали в оточення, а здалися в полон добровільно. Усі вони в своїх автобіографіях докладно описували, яке майно до революції мали їхні батьки. Відповідаючи на запитання: «Чи був у профспілці?», обов'язково приписували: «Був примусово».
Один з розв'язних, кремезний, широкоплечий, з гострими вилицями, із жвавим, бігаючим поглядом, не чекаючи, сам квапливо підказав собі кличку:
— Личак.
Переглядаючи анкету, Вайс прочитав у графі «Посада в армії»: «Боєць похоронної команди». Таких підрозділів на початку війни не було. У відповідь на запитання про його професію було написано: «Швець».
Вайс запропонував:
— У нас є майстерні, я тебе запропоную.
Личак знітився. Потім, зрадівши, що знайшов переконливий аргумент, усміхнувся, заявив ображено:
— Мене ж не в шевці вербували — на шпигуна підписку дав. За що ж таке пониження в посаді?
Личакова автобіографія була написана абсолютно грамотно, хоч він і твердив, що закінчив тільки три класи початкової школи.
Вайс усе взяв на замітку, але не вважав доцільним до якогось часу затримувати свою увагу на будь-кому зокрема.
Під час опитування, заповнення анкет і писання автобіографії полонені поводилися по-різному. Одні прагнули якомога більше розповісти про себе, інші, навпаки, обмежувалися короткими відповідями на обов'язкові запитання і вперто ухилялися від образливих епітетів, описуючи радянський період свого життя.
Одному такому Вайс зробив зауваження. Той відповів похмуро:
— Я ж дав підписку на співробітництво, чого ж ви від мене ще хочете?
Вайс сказав:
— Ти повинен дати політичну оцінку радянської системи.
— Для чого?
— А для того, що коли надумаєш стати перебіжчиком і на той випадок, коли оцей твій життєпис якось потрапить до рук радянських властей, то тебе повісять без жалю.
— І без того, будьте певні, повісять.
— Значить, ти волієш, щоб тебе стратили там, а не тут?
— Що мені краще, ясно. Інакше тут не був би.
— Ким був у таборі?
— Людиною.
— Я питаю, — суворо промовив Вайс, — які мав там заслуги перед нами?
— А, заслуги?.. — мовби тільки зараз збагнувши запитання, повторив опитуваний. — Заслуги звичайнісінькі. Мені один тип показав підкоп, а я його придушив, щоб інших тікати не зманював.
— А може, цей «тин» був нашим підставним «кроликом», — допитливо дивлячись співрозмовникові у вічі, спитав Вайс, — і ти його вбив?
Чоловік аж змінився на лиці, але зумів взяти себе в руки.
— Гестапо мною займалося, — промовив він крізь зуби. Підняв сорочку, показав рубці: — Ось, дивіться, штампи — перевірений…
Один з тих, хто тримався солідно, — лисий, літній, з опалим черевцем і командирським баритоном, докладно роз'яснив Вайсові, чому він став на цей шлях.
Так, він кадровий командир, але з його послужного списку виразно видно, скільки років він сидів на одній і тій самій посаді, по одержуючи підвищення в званні й особистих нагород. Він гадав, що війна відкриє перед ним перспективи для просування по службі, і діяв безрозсудно: наказав ввіреній йому частині піднятися з оборонної смуги і в невдалий для цього момент перейти в штикову атаку. Всі до одного полягли під вогнем противника, а він лишився живий і знав: на нього чекає воєнний трибунал. Він вирішив краще здатися.
— До речі, — нагадав цей кадровий, — я ще в першу світову був у полоні і назавжди зберіг найприємніші спогади про гуманність німців.