— Ви були тоді офіцером?
— Тільки вільнонайманим. Але папери на присвоєння мені чину прапорщика було вже відіслано в полк.
Деякі з цих людей, які одважилися на зраду Батьківщини, гадали, що їхню зраду німці якось по-особливому відзначать, і настійливо пробували вивідати в перекладача, на які привілеї вони можуть сподіватися. Найбільше їх цікавило, чи одержать вони після того, як виконають завдання, — якщо, звичайно, залишаться живі, — право на німецьке громадянство чи хоча б можливість зайняти вигідні посади на окупованій території.
Одні запитували про це зацікавлено, по діловому, інші, як невиразно догадувався Вайс, тільки для того, щоб показати, нібито вони справді надіються на винагороду, намагаючись прикрити такими запитаннями те, що вони хотіли приховати тут від німців.
Йоганнові доводилося допитувати з ранку до пізнього вечора. У бараку пахло дезинфекцією, взуттям, просякнутим потом, прогірклим брудом немитих людських тіл.
Найважче було дивитись у вічі цим людям — в одних широко розкриті в мовчазному зойку відчаю, із зіницями, як ті запечені чорною кров'ю наскрізні рани. Такі німотно волаючі очі, певне, бувають у людей, що безповоротно прирекли себе на самогубство.
У других — примружені, вузькі, як лезо, закрижанілі в люті на себе й на всіх очі, безоглядно готові на що завгодно.
У третіх — меткі, жваво бігають, вони невловимі, і в цій їхній невловимості таїлася живуча сила підступної спритності.
Були очі мертві, з нерухомим поглядом, як у людини, що зреклася життя і продовжувала існування поза своєю волею і свідомістю.
Були блискучі, злі, і їхні зіниці зяяли чорнотою наведеного пістолетного дула. Патрони кінчилися, але в людини жевріє таємна надія, що лишився ще один, останній, і вона вагається: зберегти його в останню мить для себе чи вистрелити у ворога.
Були білі, баранячі, які однаково дивилися на все, куди падає їхній погляд, погляд байдужої свійської тварини.
Були сяючі, немовби палаючі зсередини, як у тифозних, охоплених маячнею, коли втрачається уявлення про час, про себе і правда так сплітається з вигадкою, що все, навіть власне існування, здається невірогідним, фальшивим.
Були й такі, які могли зберігати непроникний спокій. І здавалося, нібито ці очі створені не з живої людської плоті, а із скла і, як штучні, служать тільки для того, щоб не страшити людей порожніми темними очними ямками.
Були уважні й напружено чуйні, невтомно примружені, як у снайпера в засаді, котрий добре знає, що кожен його постріл — це не тільки втрата для ворога, але водночас і демаскування: адже цим пострілом він викличе на себе вогонь противника, і треба неквапливо все зважити, перш ніж натиснути на спусковий гачок.
А може, це тільки здавалося Йоганнові. Йому дуже хотілося вірити, що серед тих, хто проходив перед ним, можна виявити людей з таємними думками. Людей, які не втратили остаточно всіх людських рис навіть після найжорстокіших випробувань.
Побіжний медичний огляд завербованих провадився не для того, щоб установити їхню фізичну придатність, а з єдиною мстою — оберегти німецький персонал від можливої інфекції. Крім того, якщо на тілі були сліди багатьох бойових поранень, це викликало підозри, і завербованих додатково допитували, щоб встановити, за яких обставин він був поранений, чи не наслідок це колись виявленого героїзму, чи не є ці поранення доказами проти нього. І всі підозріливі докази записувалися в карточку завербованого.
Були тіла сухі, костисті, і на шкірі, немовби на стародавніх письменах, можна було прочитати, якими знаряддями, засобами катувань доведена людина до того ступеня відчаю, що привів її сюди.
Були хворобливо обрезклі в таборах від нагородних харчів, які вони поглинали потай, квапливо й жадібно, боячись, що їх помітять з цими харчами — незаперечним доказом їхньої зради. А зрадниками вони ставали заради цього їстива, заради звільнення від каторжних робіт і ховалися в одиночному карцері від усіх, як звірі в норі — в норі, що пахла кров'ю тих, кого кидали сюди знесиленими після екзекуцій.
І на всіх Йоганн повинен був дивитися уважно, запам'ятати, виловити й класифікувати прикмети і все-таки не бути впевненим, що йому вдалося виявити хоча б одну точку, на яку можна спертися. Нічого обнадійливого поки що не було.
Усі ці дні Йоганн відчував болісну тривогу, навіть розгубленість, бо, опинившись віч-на-віч з нескінченною низкою цих людей, що так низько впали, він зневірився, став сумніватися, чи зуміє все подолати, піднестися над болісною свідомістю, що серед його співвітчизників незримо і мирно жили, працювали, існували й такі, як вони.