У політиці його вирізняла ощадливість шахраюватого бакалійника, що збуває поганий, залежаний товар. На початку путі він виправдувався перед промисловцями Німеччини в назві своєї партії, що лякала їх, — націонал-соціалістська — і посилався на Освальда Шпенглера. Втішав: «Прусський соціалізм виключає особисту свободу і політичну демократію». Його штурмовики стверджували програмне запевнення свого фюрера погромами, терором, звірствами. І створили цими «подвигами» кривавий ореол Гітлерові як цілком припустимій кандидатурі тирана, диктатора, деспота.
А він вів таємний бухгалтерський облік вбивств, погромів, розкрадань, готуючись подати рахунок фінансовим володарям і сподіваючись, що вони сплатять цей рахунок та запропонують йому офіційну посаду глави Німеччини. Але не забував і про своїх соратників, причетних до злочинів: ретельно записував до своєї бухгалтерської книги кожного, щоб усіх тримати на прив'язі і в разі провалу зрадити їм раніше, ніж вони зрадять йому.
Так на початку путі поводився він з ватажками банд штурмовиків..
Ставши главою Третьої імперії, він дотримувався тих самих способів управління з тією тільки різницею, що застосовував їх з незрівнянно більшим розмахом. Тепер він намагався зробити співучасником злочинів фашизму весь німецький народ, забруднивши його кров'ю, щоб кожний німець відповідав за злочини наці. Тактика знищення інших народів була не лише воєнно-політичною метою Гітлера.
Вона відповідала його підступним намірам тримати німецький народ у страху перёд відплатою за злочинні дії фашизму.
І що більше людей знищували в таборах і на окупованій території, то рідше нападали на фюрера приступи меланхолії, туги, страху, тим краще, бадьоріше він себе почував. Адже масштаби цієї бойні втягували в неї все нових і нових німців, а фюрер жадав зробити відповідальною за злочини фашизму перед людством всю Німеччину. І те, що найбільші німецькі концерни виготовляли засоби масового умертвління людей, навічно зріднило фюрера з найвидатнішими магнатами рейху, поєднало з ними надійно нерозривною круговою порукою. Він добре розумів, що навіть на лавах імперського стадіону не помістяться в ролі підсудних усі винні в страхітливих злочинах майже такою ж мірою, як і він сам. Це усвідомлення втішало і підбадьорювало фюрера. І, захоплюючись собою, він хитромудро зміцнював свою владу над найближчими сподвижниками: кожному окремо повідомляв про підлоту, яку робили один одному всі інші, намагаючись посісти місце ближче до нього, фюрера.
Гітлер знав: кожний з них вважав себе ніскільки не гіршим, а де в чому навіть спритнішим за нього. Але всі вони настільки ненавиділи один одного, що можна було бути впевненим: вони не об'єднаються, щоб вирвати у нього владу.
Матеріали, що компрометували високопоставлених діячів рейху, мали базарну ціну, і що бридкіші були вони, то дорожче коштували. Ними торгували або ж обмінювалися між собою гітлерівські розвідувальні служби.
Для керівників розвідувальних служб такі матеріали були знаряддям міжусобної боротьби за владу: кожен з них прагнув стати другою після фюрера особою рейху.
Вайс довідався від Дітріха про його розмову з Лансдорфом після своєї сварки з Генріхом, і його охопила пекуча тривога. Адже коли Генріх, під час страти виявить хоч якісь ознаки малодушності, Лансдорф одразу скористається цим.
Вайс знав, що Гіммлер незадоволений діяльністю Канаріса, а Віллі Шварцкопф — близька до Гіммлера особа. І, можливо, Генріх прибув у генерал-губернаторство з якимось секретним дорученням, що стосувалося не лише розслідування невдач «штабу Валі».
І не випадково Лансдорф, довідавшись, що Вайс у приятельських стосунках з Генріхом, доручив йому вивідати справжню мету його приїзду.
Гітлерівську механіку перевірки кожного наці на відданість Йоганн розкусив уже давно і знав, що той, хто ухилиться від співучасті у вбивстві, вважатиметься зрадником. Лансдорф прагнув скомпрометувати родича близької Гіммлеру людини, щоб помститися за підступи проти Канаріса.
Йоганн розумів, що Генріх, проявивши людяність, занапастить себе. Треба що б там не було врятувати Генріха. Найкраще, мабуть, зробити так, щоб Генріх не мав можливості потрапити в тюрму під час страти.
Лансдорф сказав якось, що коли рейхсфюрер накаже перевірити причини передислокації «штабу Валі», то кращим доказом був би напад польських партизан на рейхсфюрерових уповноважених десь у районі колишнього розташування штабу. Лансдорф пригадав і розповів у жартівливому тоні, як ще в першу світову війну полковник Вальтер Ніколаї організував за допомогою своїх агентів викрадення документів з німецького генерального штабу, а вже через добу блискуче «розшукав» ці документи у «французьких шпигунів». Зрозуміло, що «французів було вбито на місці при спробі чинити опір». Цим Ніколаї здобув особливу прихильність кайзера, і все це зрештою благотворно вплинуло на німецьке суспільство, в очах якого благородна роль німецької розвідки піднялась.