Вайс повільно ходив по набережній. Йому було жаль Генріха, він розумів, як важко йому довідатися про жахливі подробиці вбивства батька, про які так детально повідомив слідчому Папке.
Минуло досить часу для того, щоб прочитати документи, а Генріх все не з'являвся. Не дочекавшись його, Вайс знову піднявся на зруйновану палубу брандвахти.
Генріх сидів на кнехті. Обличчя його було бліде. Він обернувся, очі жорстко блиснули:
— Я вб'ю його.
— Забороняю. — Вайс відчував, що Генріх саме так і скаже, і заздалегідь обдумав відповідь. Додав нарочито офіційним тоном: — Віллі Шварцкопфа судитимуть радянські органи, і Папке повторить на суді своє зізнання.
— Коли?
— Частково це залежить і від нас з тобою.
— Не розумію, — обурився Генріх, — чому ти досі приховував усе це від мене?
І це питання Генріхове було вже давно передбачено.
— Я хотів, щоб ти сам для себе вирішив, — сказав Вайс. — Сам. І не лише тому, що Віллі убив твого батька. І ти розумієш, чому вбив: Рудольф Шварцкопф компрометував Віллі Шварцкопфа, заважав його кар'єрі. Я хотів, щоб ти сам зрозумів, що ввесь цей світ, світ Віллі й інших, таких, як він, став ворожий тобі. А коли б ти лише через почуття помсти прийшов до нас? Ким би ти тоді був?
— А ким я маю бути?
— Людиною, яка робить усе в ім'я процвітання своєї батьківщини, керуючись своїми переконаннями.
— І для цього я повинен допомагати розгрому Німеччини!
— Звільненню німецького народу, — сказав Вайс, — з нашою допомогою.
— А потім? Потім завойовники диктуватимуть німцям свою волю?
— Потім німецький народ сам виявить свою волю. Радянська держава беззастережно схвалить рішення народної влади.
Генріх слухав, блукаючи поглядом. Не давши закінчити Вайсові, він жадібно запитав:
— Але ти ще до війни став на радянський бік, бо ти комуніст, правда?
— Та я ж росіянин, — просто сказав Вайс.
Генріх схопився з кнехта:
— Це неправда!
Вайс розгубився:
— Тобто як це неправда?
— Коли я побачив тебе після Берліна, я був просто есесівець, але ти все-таки зустрів мене як колишнього друга і зрадів мені. Щиро зрадів. Я знаю: щиро.
— Ну, правильно.
— Як же так може бути: я твій ворог, німець, есесівець, і ти російський комуніст, і раптом…
— Але я любив тебе колись як товариша, знав, що в тебе є багато хороших рис. Найнепростиміша помилка радянського розвідника, коли він не вміє розпізнати у ворогові людину. Ти знаєш, що зображено на емблемі чекістів?
Генріх заперечливо похитав головою.
— На ній щит і меч, — сказав Вайс, — і наш обов'язок, де б ми не були, захищати цим щитом людей, рятувати від злочинства.
— Значить, ти зараз ніби розкрив наді мною цей благодійний радянський щит?
— Ні, — сказав Вайс. — Просто ти сам узяв зараз у руки і щит, і меч.
— Добре, — погодився Генріх. І поскаржився: — Але мені все-таки чомусь важко повірити, що ти росіянин.
— Ну, а коли б я був не росіянин, а німець-антифашист, комуніст, хіба це вплинуло б на твоє рішення?
— Мабуть, ні, — задумливо мовив Генріх і вимогливо зажадав: — Але все-таки поясни, як ти міг так ловко прикидатися? Це просто неймовірно!
— Розумієш, — сказав Вайс, — я ще в шкільні роки був упевнений, що першою після нас, першою європейською країною, де відбудеться революція, буде Німеччина. Вчив мову, багато читав. Німеччина стала для мене ніби рідною. А коли до влади прийшли фашисти, я хотів боротися проти них разом з німецьким народом. І мені неважко було відчувати себе німцем. Але не просто німцем, а німцем з тих, кого я вважав за революційних борців. Найболіснішим було те, що такі довго не зустрічалися мені. Але ти й сам розумієш, абвер не таке місце, де їх можна знайти.
— Так, ти дійсно росіянин.
— Чому ти лише зараз повірив, що я росіянин?
— Ти мені вибач, але так говорити можуть тільки росіяни.
— Ти що, не згодний зі мною? — тривожно запитав Вайс.
— Я просто хочу сказати, що ти дійсно саме росіянин. Відразу розкрив мені свою душу…
— А як же інакше? — здивувався Вайс. — Ми ж тепер будемо разом.
— Так, разом, — сказав Генріх. Підвівся, схвильовано поклав обидві руки на плечі Вайса. — Я тобі вірю. — І відразу зажадав: — Скажи твоє справжнє ім'я!
— Розумієш, — збентежився Вайс, — без спеціального дозволу я не можу тобі його назвати. — І одразу запевнив: — Але прийде час — і я скажу.
— Добре, — погодився Генріх, — я почекаю, але мені дуже хотілося б, щоб скоріше настав цей час.