— А як же ви тепер?
— Учусь, — відповів лікар. — Учусь переборювати своє горе. — Подивився на стелю, мабуть, не бажаючи зустрітись очима з Вайсом, сказав: — Зубов командує військовополоненими, яких присилають з таборів, щоб розбирати руїни після бомбувань, але вони працюють також і під час бомбувань: рятують німців, похованих у бомбосховищах, — Потім, ледь посвітлівши обличчям, вів далі: — Оцей індивідуум зовсім не придатний для операцій, до потрібний витончений розум. Типовий бойовик. Він, знаєте, під час повстання пробрався до варшавського гетто, кажуть, сполучив у своїй особі і Давида, і Голіафа. Тягав на спині станковий кулемет, змінюючи вогневу позицію на дахах, і прошивав фашистів, немов мішені на полігоні. Двоє з бойової групи притягли його додому ледве живого. І, уявіть собі, оця його Брігітта через свої зв'язки добилася для нього призначення на роботу в Берлін. Дивна особа, мене представили їй випадково в будинку, де я масирую одного видатного імперського сановника. І зразу ж вона вчепилася в мене, благаючи лікувати її чоловіка. Ледве відбився.
— Але чому ж? — здивувався Вайс. — Зубов — чудовий хлопець.
— Можливо, — сердито сказав лікар. — Однак від таких активістів я волію триматися далі: любителі висіти на волосинці — найважче виховувана публіка. — Насмішкувато промовив: — Ви, здається, теж колись мали нахил до цього заняття? — І раптом обличчя його побіліло, професор схопився за серце. — Ідіть, ідіть, — махнув він рукою, — у мене це швидко минає… — І сердито гримнув, бо Вайс не рушив з місця: — Я вам сказав: геть!
Генріх зустрів Йоганна захоплено.
— Я весь час думав про тебе. А ти згадував мене? — Стиснув Вайсову руку. — Це таке щастя, що ти живий!
Йоганн зніяковіло усміхнувся, пробурмотів:
— Атож, справді непогано. — І, бажаючи бути абсолютно правдивим, признався: — Звісно, я згадував про тебе, Генріху, турбувався головним чином про те, щоб ти не зробив якого-небудь огріху. Кляв себе за те, що не проекзаменував тебе по всій нашій техніці. Це був мій недогляд.
— Схоже, — сказав Генріх.
— На кого?
— На тебе.
— Пробач, — зніяковів Вайс, — але це правда, ця думка мучила мене.
— То, може, зразу, вже з перших слів, почати доповідь? — іронічно спитав Генріх.
Йоганн зробив зусилля над собою і пробурмотів:
— Ні, навіщо ж? Встигнемо…
— Ти зовсім не вмієш удавати, — усміхнувся Генріх, — не вмієш приховувати свої почуття.
— А навіщо, власне, я маю їх ховати від тебе? — здвигнув плечима Вайс. — Мені справді не терпиться дізнатися, що було з тобою.
— Ну от! — радісно вигукнув Генріх. — У цьому твоєму запитанні я почув те, що хотів. Ну, як, задоволений мною Штутгоф?
Вайс кивнув.
— А чи знаєш ти, що його дружина, по суті, працювала на англійців?
Обличчя Вайсове витяглось.
— І дуже ефективно, — вів далі Генріх. — Справа в тому, що радіонавігаційні прилади, які виготовляв секретний цех, де вона працювала, призначались для «Фау». Щось у цьому цеху було не гаразд: більшість снарядів чогось не досягала цілі, падала в море. Справа в тому, що в особливих маслах для змащування механізмів виявились малесенькі частки ефірної речовини: вона випаровувалась особливо інтенсивно в період польоту снаряда, змащування твердло, і траєкторія польоту змінювалась.
— А хто це визначив?
— Я визначив, — гордовито заявив Генріх. — Дядько включив мене як людину з інженерною освітою до технічної групи гестапо, якій було доручено зробити слідство в цій справі.
— Ну і що ж?
— Нічого, — сказав Генріх. — Після того як я виявив це дотепне псування змащувальних масел, я схилив комісію гестапо до того, що дефект снарядів полягає в деяких помилках у рахунках, зв'язаних з недообліком сили притягання водної поверхні. Мені довелося чимало попрацювати над проблемами балістики. Моя аргументація мала досить переконливий вигляд. Через професора я порадив його дружині змащувати навігаційні механізми тільки після здачі їх технічним представникам ВНС. Тільки і всього.
Вайс сказав:
— Ти знаєш, дружина Штутгофа загинула.