Коли в небі з'явились ескадрильї бомбардувальників, Вайс без особливих утруднень встановив, який ріденький був оборонний вогонь берлінської протиповітряної оборони, — він скидався на нікчемний фейерверк.
З'єднання важких бомбардувальників розвантажувались над Берліном організовано, неквапливо, скидаючи свій вантаж з розумною обачністю тільки там, де стежки вогненних трас зенітних снарядів були ледве помітні. Вони скидали бомби над густо населеними робітничими районами. Вони били по робітничому Берліну, полегшуючи гестапівцям їхню працю. Навіщо шукати тут антифашистів? Мертві, під руїнами, вони нікому не чинили турбот, не потребували навіть похорону.
Дивлячись на заграву пожеж, на повиті жалобним димом робітничі околиці, відчуваючи судорожні конвульсії міста, струшуваного бомбовими поштовхами, Вайс із сум'яттям та гіркотою думав про те, що у війні з фашизмом існує і щось зловісне, чуже цілям антифашистської коаліції.
Заводські масиви, що належали концернам, були ніби в зоні недосяжності, наче їх охороняв закон про недоторканність приватної власності, — гинули люди.
Місто здавалося мертвим, покинутим. У підвалах, наче в моргах, покотом лежали старі люди, жінки, діти.
З'єднання бомбардувальників не переставали діловито розвантажуватися над Берліном.
Небо здавалося кам'яною плитою, продірявленою авіамоторами. Від неї одколювались і падали на місто важкі уламки, лунко струшуючи повітря. Трасуючі снаряди й прожектори тільки освітлювали шлях їхнього падіння.
Повітряна хвиля видушувала шибки у верхніх поверхах будинків, і вони обсипались, як уламки льоду.
Буравлячий звук авіамоторів наблизився, навздогін за ним ковзнули голубі промені прожекторів і немов відсікли своїми негнучкими лезами від небесної плити гігантську брилу, і будинок, ні, не будинок розвалився, а цей відсічений чорний шматок неба, що впав на вулицю.
Вайс, оглушений, підвівся. Він встиг добратися до входу в метро у ту мить, коли стіна іншого будинку, повільно накреняючись, раптом обсипалась кам'яною лавиною.
Під низьким склепінням неглибокого метрополітену на кам'яній площадці перону, тісно скупчившись, сиділи й лежали покотом люди.
Кафельні стіни метро були прикрашені рекламами, що уславляють кондитерські вироби, пивні, бари і закликають відвідати місця розваги й відомі ресторани. Чини військової поліції з мідними бляхами у вигляді півмісяця на грудях, світячи кишеньковими ліхтариками, перевіряли документи. Білий світловий диск цих ліхтарів мав, напевне, силу удару, бо голови сахалися, коли він наближався, так, начебто над ними замахувався кулак.
Військова поліція користувалася бомбуваннями для виявлення тих, хто підлягав тотальній мобілізації — юнаків і старих людей.
Обходити бомбосховища простіше, ніж улаштовувати облави в будинках та на вулицях. Не стільки клопоту, та й безпечніше в укритті, не поспішаючи, не боячись бомбувань.
Чини військової поліції поводились, як добре виховані люди: виявлених «дезертирів» частували сигаретами. А в тих, хто був у черевиках, розрізували шнурки, щоб майбутні оборонці рейху не надумали втекти, коли їх поведуть на збірний пункт.
Вони виявляли тут також і психічно травмованих. Їх відвозили в «лікарні» й робили їм там укол ціаністого калію в серце — порядком чистки нації від неповноцінних екземплярів.
Ніхто не кричав, не стогнав, не метався, коли чути було гуркіт обвалу. Люди боялись, щоб їх не запідозрили в психічній неповноцінності. Матері нижче схилялися над дітьми, інстинктивно прагнучи захистити їх своїм тілом. Лежали, сиділи, стояли нерухомо, мовчки, ніби в'язні після вироку.
Досі Вайсом володіло пекуче почуття ненависті до гітлерівців тільки за свій народ. Але тепер йому хотілося мстити їм і за цих німців, за цих от людей, засуджених до бомбової страти.
Вайс знав, що подачками з воєнної здобичі гітлерівці залучали багатьох німців до співучасті у своїх злочинах. Вони віддавали їм у рабство жінок і дівчат, пригнаних з окупованих територій. Створили великий достаток їжі, грабуючи людей у захоплених землях і прирікаючи їх на голод. Майже три мільйони чоловік, вивезених з країн Європи, як раби, працювали на німців. Вони будували їм будинки, шляхи, орали й сіяли.
Але за ці всі добра, одержані від володарів Третьої імперії, доводилося розплачуватися готівкою: не пфенігами, а батьками, чоловіками, синами, вдягненими в мундири кольору пфенігів.
Такий був товарооборот рейху.
Йоганн бачив, розумів: припинити страждання німецького народу могло тільки одне — подвиг Радянської Армії, нищівний удар, котрий повалить ниць і розтопче фашизм, як повзучу гадину, чиї слизькі петлі обкрутили тіло Німеччини і не перестають душити кращих її синів у катівнях гестапо.