— Ні, — сказав Йоганн.
— Ну то розумій, що мої підопічні не витримають такої конкуренції. Буде падіж, та й годі.
— Свиней?
— Та не прикидайся ти, — всміхнувся Клюге й діловито додав: — Дехто ще краще влаштовується, в кого господарство ближче до таборів. На роботу їх до них ганяють, а годівля в таборі. Будеш хазяїном, синку, вчися. — Додав, помовчавши: — У першу світову в мого батька російські полонені працювали. Худі, сухі та жилаві, остерігатись їх доводилося — в батька вухо один лопатою так і відтяв.
— Саме тільки вухо? — спитав Вайс.
— Авжеж.
— Значить, промахнувся, — сказав Вайс.
— Правильно, — згодився Клюге. — Промахнувся. — Замислився, промовив, щулячись: — Якщо росіяни в мене будуть, — без пістолета навіть до лежачого підходити небезпечно. Може за ногу схопити. Це я знаю.
— Ви що ж, і на російських полонених розраховуєте?
— Раз війна, значить — і полонені.
— А буде?
Клюге знизав плечима іі собі спитав:
— А чому, по-твоєму, стільки в генерал-губернаторстві нових військ?..
Келер сказав Вайсові, щоб той завтра о другій годині припинив обслуговувати Клюге.
Наступного дня уранці Йоганн возив Клюге по різних установах. Потім Клюге звелів везти його в маєток. Рівно до другої години Йоганн вів машину розгрузлим від дощу путівцем. О другій годині зупинив машину, відчинив дверцята, оголосив:
— Пане Клюге, ваш час користування машиною кінчився.
Вайс відкрив багажник, вийняв звідти чемодан Клюге, поставив на землю. Те ж саме проробив з речами, що були в кабіні.
Клюге сказав:
— Мені ж іще п'ятдесят два кілометри їхати, я заплачу. Не можна кидати серед дороги солідну людину.
Вайс сказав:
— Виходьте.
— Я не вийду.
Вайс розвернув машину і погнав її в місто.
— Але ж у мене там на дорозі лишилися речі!
Вайс мовчав.
— Зупинись!
Вайс загальмував машину.
Клюге порпався у себе в бумажнику, потім став тицяти Йоганнові гроші.
Йоганн відштовхнув його руку.
— Ну, нехай, — сказав Клюге, — нехай! Тобі це так не минеться.
Він виліз з машини і, грузнучи в болоті, побрів назад до речей.
Повернувшись у гараж, Вайс доповів Келеру, що Клюге хотів затримати машину. Келер сказав:
— Наказ є наказ. Ти повинен був висадити його о другій нуль-нуль, навіть коли б це було посеред калюжі.
— Я так і зробив, — сказав Вайс.
У нього було таке відчуття, нібито всі ці дні він возив у машині якусь брудну тварюку.
Вайс витрусив чохли з сидінь. Йому здавалося, що в машині смердить.
Безперервна десяти, а то й дванадцятигодинна робота виснажувала навіть найміцніших шоферів. Йоганн мусив мати такий запас фізичних і нервових сил, щоб, закінчивши роботу в гаражі, віддати їх головній своїй справі, що вимагала величезної зосередженості, кмітливості, самовладання.
Людина часом не помічає, як, отруєна втомою, вона втрачає якусь дозу чуйності, губить зовсім незначні імпульси, необхідні для того, щоб блискавично знайти рішення в непередбаченій ситуації. Можна силою волі подолати втому, але як дізнатися, чи не гальмує втома твою свідомість, змушену повсякчас діяти на твоє справжнє «я» і на твоє друге «я», що стало шофером Йоганном Вайсом. Тим більше, що з поєднання цього подвійного мислення потрібно було виробити те єдине, що відповідає твоїм цілям, твоєму обов'язку.
Останніми днями втома, нервова, душевна, фізична, то витісняла з нього Йоганна Вайса, то — і це дуже радувало — він цілком відчував себе Йоганном Вайсом, в якого немає нічого, крім згадок про інший світ, де він колись жив. Разом з тим надмірне навантаження і викликана ним втома допомагали йому переборювати тугу за Батьківщиною, спати без сновидінь і не поринати в спогади, що обпікали душу; одного разу він піймав себе на тому, що навіть плакав уночі, коли йому єдиний раз приснилися батькові руки, пропахлі залізними ошурками.
За ці місяці Йоганн немов позбувся того неймовірного напруження, в якому він невідступно тримав себе весь час, аби бути таким, як навколишні люди, адже на їхні манери, звички, погляди, особливості наклала відбиток ціла історична смуга існування нації, її побутовий соціальний устрій.
Сталося полегшуюче перевтілення — те, що пророкував йому інструктор-наставник. Воно прийшло як благотворний результат гігантської роботи розуму, волі, пам'яті.
Це було вже не прикидання, а міцне відчуття себе тим, ким він мусив стати. Шліфуючи кожну уявну рису Йоганна Вайса, щоб вона стала душевною власністю, треба було разом з тим нічого не втратити од себе самого. Нічим своїм не поступитися Вайсові. Бо Йоганн Вайс повинен бути не тільки життєздатним, як самостійна особа, але цілком скоритися тому, хто надів на себе його личину.