І, тільки повертаючись додому сам, Йоганн давав волю мріям і в думках говорив те, що хотів би сказати дівчині. Та майже одразу він різко осмикував себе, бо навіть у думках не мав права відрізнятися од Йоганна Вайса. Не має він такого права, навіть якщо це необхідно для душевного спочинку. Та й не сміє він втішатися душевним спочинком, коли при цьому може завести в оману цю дівчину, коли це буде причиною її горя.
Він перестав зустрічатися з Ліною.
А через деякий час Гуго Йорд найнявся на норвезький танкер, і його родина переїхала в Осло.
Йоганн прийшов у порт тільки тоді, коли пасажирське судно, на якому була Ліна, вже знімалося з рейду.
З палуби великого білого пароплава долинала музика. Базальтового кольору хвилі важко бились об палі причалів.
Стоячи на холодному мокрому вітрі, що обдував гірким водяним пилом, Йоганн з тугою і хвилюванням думав, що, мабуть, вже ніколи не побачить Ліну. Який же залишиться він у її пам'яті?..
Зараз, сидячи у цій кімнаті і дивлячись на Ангеліку, він не відчував ані найменшого хвилювання і спокійно, старанно продумував, як йому далі поводитися в цією дівчиною, щоб привернути її увагу й викликати в неї бажання покровительствувати йому. Це було б так корисно зараз! Звичайно, фрау Дітмар розмалювала тут усі мислимі і немислимі достоїнства Вайса, опікаючи його, вона щиро пишалася ним. Але що саме може викликати симпатії в Ангеліки?
Вайс помітив підкреслену шанобливість усіх гостей до цієї дівчини. Навіть її мати, ця владна жінка, запобігала перед нею. А та сприймала все як належне.
Тим часом подали десерт. Вайс знову опинився поруч з Ангелікою.
— Як вам подобається Ліцманштадт? — недбало спитала Ангеліка, немовби тільки зараз помітивши свого сусіда.
— Якщо вам він подобається, я ладен згодитися, що це чудове місто.
— А він мені не подобається.
— Тоді — й мені теж.
Ангеліка звела брови:
— У вас немає своєї думки?
Йоганн, сміливо дивлячись в обличчя Ангеліці, сказав:
— Мені здається, фрейлейн, що ви звикли до того, щоб у вас у домі всі поділяли вашу думку.
— Ви так про мене думаєте?
— Мені так здалося.
— Ви, певне, з тих, хто гадає, що жінка повинна тільки акомпанувати голосові чоловіка.
— Але ви не з таких.
— Так, ваша правда. Я навіть сама перед собою не люблю визнавати свої помилки.
— Бісмарк твердив: «Дурні кажуть, що вони вчаться на власному досвіді, я вважаю за краще вчитися на досвіді інших».
— Бачу, ви начитаний!
Вайс знизав плечима:
— Книги — добрі порадники. Та навіть тисяча порад не замінює тисячі пфенігів.
— Слушна думка. Вам подобається в нас?
— Я б міг сказати, що найбільше мені тут подобаєтесь ви. Але я цього не скажу.
— Чому?
— Ви виявили мені гостинність, і я маю бути вдячний за це фрау Дітмар. Очевидно, вона вам казала про мене й просила про щось для мене.
— Можливо.
— Отож коли б я вам сказав, що ви тут мені наймиліша, ви подумали б, що я лицемір.
— А ви, виявляється, досить прямодушна людина.
— Я радий, коли ви це зрозуміли.
— Ви гадали, я здатна таке оцінити?
— Саме на це я й сподівався.
— Але ж ви бачите мене вперше — звідки оця впевненість?
— Інтуїція, — сказав Йоганн.
— А що, коли ви помиляєтесь?
Йоганн розвів руками:
— В такому разі, якщо в мене будуть коли-небудь діти, тато в них — шофер. Тільки й того.
— А вам хотілося б, щоб їхній батько був генералом?
— Як накажете, фрейлейн, — пожартував Вайс.
— Гаразд, — сказала Ангеліка, — ми про це ще поговоримо. — Потім через кілька хвилин мовила серйозно: — Одвертість за одвертість. Я дуже поважаю фрау Дітмар. Є обставини, які змусили б мене виконати її прохання про вас. Ви про них знаєте?
Вайс повагався, потім одважився: адже фрау Дітмар не приховувала це.
— Вас любить Фрідріх?
— Тепер? Не думаю. Але фрау Дітмар я люблю, як другу матір.
— Вибачте, — сказав Вайс, — але мені не хотілося б використовувати…
— Мовчіть! — звеліла Ангеліка. — Словом, я, звичайно, виконала її прохання. І ось, бачите, навіть не знаючи вас, дозволила запросити до себе в дім. Однак тепер я про це не жалкую. Мені так набридли оці, що нахабно пнуться вгору..:
— Але я б теж хотів якось краще влаштуватися, — сказав Вайс.
— Влаштуватись… — зневажливо повторила Ангеліка. — Саме влаштуватися. — Нахиляючись до Вайса, дивлячись на нього широко відкритими очима, зіниці яких звузилися в чорні вугільні тверді цятки, вона спитала глухо: — Ви думаєте, Фрідріх — людина, в якої розвинена воля до влади? Дурниці. Я думаю, він поліз у наці тільки заради того, щоб рятувати своїх учених стариганів, витурених з університету. По-моєму, Фрідріх — раб науки, людина, яка зіпсувала собі майбутнє.