— А на дідька тобі ці здатності?
— Ну, все-таки…
— А я, панове, перше, що зроблю, — замовлю щі і розтягай. Отакий, знаєте…
— Ти краще жери менше. Не набирай зайвої ваги. Кидатимуть з парашута — ноги попереламуєш. Зі мною був такий один тип — зразу ногу собі викрутив. Довелося зцілити — з пістолета.
— Ну й дурень!
— А що? На собі тягти в радянську лікарню?
— А ти б як хірург — ножичком!
— Ех ти, різник!
— Будь певен, коли попаду тобі в напарники, допоможу безшумно.
— Якщо я тебе раніше на стропі не повішу.
— Ну навіщо знову грубощі? — умиротворно промовив баритон. — Весна, скоро великодні свята.
— А де ти їх справлятимеш?
— Де ж іще, як не в російських Рязанях?
— Ось і потягнуть тебе в чека. Буде тобі там великдень.
— НКВС, — суворо поправив тенорок. — Не треба бути такими відсталими.
— Визубрив…
— А чого ж, з двадцятого року дома не був.
— Нічого, не плач. Скоро знову кинуть.
Вайс вийшов з гаража з надутим балоном у руках, сів неподалік од цих людей і уважно оглянув балон, нібито шукав на ньому проколу. Потім приклав балон до вуха й почав зосереджено слухати, чи виходить повітря, чи ні.
Високий, худий, з хрящуватим носом, не обертаючись, спитав по-російськи:
— Ей, солдате, закурити є?
Вайс зосереджено крутив у руках балон.
— Хочеш, я сам дам тобі сигарету? — знову спитав шепелявим баритоном цибатий.
Вайс мовчки робив своє.
— Та не бійся, ні чорта він по-російськи не розуміє, — сказав кремезний. І спитав по-німецьки: — Ей, солдате, котра година?
Вайс відповів:
— Немає годинника. — І обвів твердим запам'ятовуючим поглядом обличчя цих людей.
Всміхаючись Йоганнові, плішивий блондин промекав тенорком по-російськи:
— А в самого на руці годинник. Німецька свиня, теж чваниться! — Люб'язно простягнув сигарету й сказав уже по-німецьки: — Прошу, візьміть, зробіть мені таку ласку.
Вайс похитав головою і витягнув свій портсигар. Блондин засунув собі за вухо знехтувану Вайсом сигарету, зітхнув, побідкався по-російськи:
— От і проливай кров за них. — Обернувся до Вайса, сказав по-німецьки: — Молодець солдат! Знаєш службу. — Підняв руку — Хайль Гітлер!
Вайс пішов у гараж, поставив там балон і, вернувшись назад, поклав собі на коліна дощечку, а на неї аркуш поштового паперу.
Схилившись над папером, Вайс глибокодумно водив по ньому олівцем. Зрідка і зовні байдужно поглядав він на одягнених у різномасті іноземні мундири людей, які володіли німецькою мовою, а можливо й іншими мовами, так само, як і російською. Вони давно втратили свій природний вигляд, свої індивідуальні риси. І хоч прикмети в них були різні, на їхніх обличчях відбився однаковий вираз жорстокості, байдужості, нудьги.
Що довше Йоганн вдивлявся в ні обличчя, то виразніше розумів, що неможливо втримати їх у пам'яті.
Наступної неділі він знову зайняв позицію біля гаража і, шаркаючи терпугом, поклав латку на автомобільну камеру. Закінчивши з нею, неквапливо розібрав, промив і знову зібрав карбюратор. Витер руки клоччям і, як і того разу, взявся писати листа.
А ці люди, очевидно, звикнувши до мовчазного дисциплінованого німецького солдата, вільно патякали між собою.
Вайс байдужим поглядом обводив їхні обличчя, потім переводив очі на якийсь там сторонній предмет і знову писав, нібито згадавши потрібні йому для листа слова.
Солдат, котрий пише листа додому, — таке звичне видовище, що ніхто з цих людей вже більш не звертав на нього уваги, не помічав його. Тим паче, що переконалися: по-російськи він не тямить анібельмеса.
Верховодив у них, видко, той, сухорлявий, бритоголовий, з правильними рисами обличчя, із сірими холодними очима й витягнутими в ниточку бровами на сильно скошеному лобі. Коли він кидав короткі репліки, всі змовкали, навіть той, з гаркавим по-панськи баритоном, любитель афоризмів: «Для того щоб убити, не обов'язково знати анатомію», «Серед негідників я міг би бути новатором», «Найдорожче доводиться платити за безкорисливу любов».
Якось він сказав млосно:
— Здасться, я колись був жонатий на худенькій жінці з великими очима.
Бритоголовий посміхнувся:
— І загнав її в Бейруті ліванському євреєві.
— Ну, навіщо ображати — арабові, і навіть, можливо, шейху.
Бритоголовий звів погрозливо брови, процідив крізь зуби:
— Що це ти мені тут белькочеш?
Власник баритона вмить зів'яв:
— Ну гаразд, Хрящ, твоя правда, твоя.
Сухенький, жилавий дідок з маленьким, зморшкуватим горбоносим лицем спитав з кавказьким акцентом: