Наступною дня він здав листа в незаклеєному конверті у віконце охоронної комендатури.
Обов'язки двірника виконував тут літній понурий солдат, призначений на цю посаду завдяки клопотанню дочки, яка невідлучно знаходилася в штабному флігелі.
Солдат був глухуватий і тому похмурий. Хоча йому і лестило, що його дочка — старша в жіночому допоміжному підрозділі, але йому не подобалося, що вона надто дисципліновано виконувала перше-ліпше бажання офіцерів. І коли одного разу він обізвав її шлюхою, дочка відправила його на п'ять діб на гауптвахту, хоч могла б віддати під воєнно-полковий суд: адже татусь був всього на всього рядовим, а вони єфрейтором.
Якось раз ця атлетичного складу дівка-єфрейтор, після того як Вайс відремонтував на кухні електром'ясорубку, доручила йому поміняти спіралі на спеціальній жаровні. На жаровні спалювали напери, які підлягали знищенню після ознайомлення з ними.
Вайс лагодив жаровню увечері в канцелярії під наглядом єфрейторки.
Вона спитала:
— Хочеш випити?
— Ні.
— Жонатий?
— Заручений. — Цю версію Йоганн висунув із суто оборонних міркувань, єфрейторка сиділа на стільці, поклавши ногу на йогу так, що видно було, де кінчалися в неї панчохи.
Закинувши обидві руки собі на шию, випнувши повні груди, вона спитала насмішкувато:
— І ти їй так само вірний, як і рейхові?
— Так само.
Єфрейторка іронічно знизала плечима:
— Якщо вона не в допоміжних частинах, то однаково, як і всі жінки, призвана і відбуває зараз десь трудову повинність. А коли жінка працює дванадцять годин, а потім іде не додому, а в казарму, в гуртожиток, де інші пускають до себе вночі під ковдру своїх начальників-тиловиків, рано чи пізно вона все одно пустить-таки когось під свою ковдру, як і всі інші.
— Вона не така.
— Я теж була не така.
— Ви з села?
— Авжеж.
— У вас своя ферма?
— Ні. Ми працювали з батьком у пана рейхсфюрера Гіммлера, у нього під Мюнхеном величезна птахоферма. Він великий знавець і любитель чистопородних індичок. На різдво ми їх забивали й цілими грузовиками відправляли не тільки п Мюнхен, а й у інші міста.
— У нього великі прибутки від цієї птахоферми?
— Ха! Він тепер один з найбагатших в імперії, ферма — це так, задля розваги.
— Ви його знали, бачили?
— Так, і досить часто.
— І який він?
— Знаєте, такий турботливий. Захворів індик з Голландії, то він наказав звідти прислати йому спеціального ветеринара-орнітолога. І той вилікував.
— Вам добре платили на фермі?
Єфрейторка сказала замислено:
— Батько під різдво взяв на фермі кілька жмень горіхів, якими відгодовували індичок. Він хотів їх загорнути в срібний папір і почепити на ялинку.
— То й що?
— Ми зустрічали різдво без батька. Його побив управитель і замкнув у сараї на всі різдвяні дні. — Мовила з надією: — Сподіваюсь, у генерал-губернаторстві мені дадуть землю, і тоді ми з батьком заведемо свою птахоферму.
— Ви на це сподіваєтесь?
— А то як же! Я член націонал-соціалістської партії, вступила ще до того, як ми стали хазяями в Європі. Кожен з нас одержить свій шмат. — Позіхнула, ліниво спитала: — То як, почастувати шнапсом? — Вайс нічого не відповів. — Якщо ви соромитесь, можна піти до мене. — Похвалила: — Ви хороший, майстер. — І враз додала: — Та зараз це не має значення. Німеччина має в своєму розпорядженні таку кількість робочих рук з усіх своїх нових територій, що треба вміти тільки ними командувати — і все.
— Так, — сказав Йоганн, — ми, німці, — нація панів. Ваш батько чомусь забув про це, коли брав горіхи, призначені на корм для індичок.
Єфрейторка заперечила простодушно:
— Але скоро він зможе сам так покарати наймита, коли в нас буде своя птахоферма.
— А якщо почнеться війна в Росією?
Єфрейторка замислилась, потім сказала:
— Все-таки я хотіла б одержати свій клапоть землі не там, а тут, у генерал-губернаторстві.
— Чому?
— В Росії суворі зими і треба добряче втеплювати пташні, це зайві витрати. — Витягнувши ноги в блискучих панчохах і дивлячись на них заклопотано, спитала: — Вам не здається, що вони в мене гарні й повні, як у справжньої дами? Так мені багато хто каже. — Мовила замислено: — А коли я працювала на фермі, були, як патики, сухі, різні знизу догори.
— Так, — згодився Поганії, — тут непогано годують.
Попрощався він з єфрейторкою майже по дружньому.
На прощання вона сказала йому співчутливо:
— Я знала тут ще таких хлопців, як ти. Вони не можуть. Кажуть, це від великих нервових переживань після особливих завдань.