Йоганн не знав, що Бруно хотів висадити машину в повітря, щоб не потрапити до рук фашистів, але не встиг: куля перебила хребет, паралізувала руки й ноги. Це не помилка — збіг обставин. І коли викручували його зламану ногу, топтали розчавлену кисть руки, палили тіло, він майже не відчував болю. Ніхто не знав цього. Знав тільки Бруно. Біль прийшов, коли зачепили його зламаний хребет, він усе ріс і ріс, і Бруно не міг зрозуміти, як він ще живе з цим болем, чому біль безсилий убити його, та ні на секунду не втрачав свідомості. Думка його працювала чітко, ясно, і він боровся з ворогом до самісінького останнього моменту. Помер він від паралічу серця. Свідомість Бруно все витримала, не витримало його стомлене, зношене серце.
Йоганн знову побачив обличчя Бруно з відкинутим клаптем шкіри, його уважне, мовби живе око беззвучно ніби доповідало Йоганнові: «Все гаразд. Роботу виконано». Саме «роботу». «Обов'язок» він не сказав би. Він не любив гучних сліп. «Робота» — ось найзначніше з усіх слів, які вживав Бруно.
— Ей ти! — Дітріх ткнув Вайса в спину. — Що скажеш про аварію?
Йоганн знизав плечима і відповів, не обертаючись:
— Хильнув шнапсу, ошалів. Буває… — І зразу ж, долаючи муку, повільно, виразно додав: — Пане капітан, а ви так старалися врятувати життя цьому п'яниці…
Так, саме ці слова вимовили Йоганнові губи. І це було найважче, що випало на його долю за все, нехай поки що недовге життя.
— Добре, — сказав Дітріх. І в дзеркальце Йоганн побачив, як він торкнув ліктем Штейнгліца. Потім Дітріх повторив ще раз: — Все добре. Чудово.
Штейнгліц мовив не без заздрощів:
— У тебе справді аналітичний розум, ти все врахував.
— Розум — добре, — сказав Дітріх. — А добрий апетит — ще краще. — Заявив: — Однак я зголоднів.
Вони під'їхали до хутора. Вайс зупинив машину біля вілли і за наказом Дітріха пішов розшукувати повара.
Настав день, світило сонце, службовці спецпідрозділу біля колодязя чистили зуби, вмивалися, брилися, посхилявшись над тазами. В спідній білизні, в трусах вони зовсім не схожі були на солдат. Деякі вийшли в домашніх теплих пантофлях з картатого сукна на повстяній підошві. Пахло туалетним милом, м'ятною зубною пастою, одеколоном. І треба було жити, всміхатися, розмовляти. Наче нічого й не сталося і не було цієї ночі, ніколи не було на світі Бруно…
17
Фашистська Німеччина точно розрахувала, вміло вибрала момент для розбійницького нападу на Радянський Союз. Могутній зосереджений удар струснув країну.
І було б невірно зображувати рейхсканцлера Адольфа Гітлера тільки біснуватим істериком психопатом, як це роблять тепер, намагаючись переплюнути один одного, його однодумці. Багато корисних для німецького мілітаризму стратегічних ідей Гітлер запозичив у найвидатніших державних діячів таких могутніх імперіалістичних держав, як США, Великобританія, Франція.
Вони не тільки заохочували Гітлера в його прагненні завдати головного удару на Сході, але й люб'язно надали йому грошові позики, стратегічні матеріали, сприяли порадами.
Адольф Розенберг на обіді, даному на його честь в Лондоні, куди він прибув за особистим дорученням Гітлера, відповідаючи на люб'язність люб'язністю, обіцяв: «Німеччина знищить більшовиків з цілковитого схвалення і за дорученням Європи».
І слід гадати, що Гітлер був не менш хитрий за багатьох глав великих імперіалістичних держав, якщо зумів примусити їх авансом, у рахунок оплати за майбутнє знищення Країни Рад, за платити фашистській Німеччині цілими європейськими країнами.
Оця здатність організовувати міжнародні операції пояснює ту обставину, що не випадково саме на нього, а не на когось іншого імперіалістичні держави покладали свої найпотаємніші надії.
Спочатку Гітлер не цурався скромної ролі найманого вбивці, він усіляко намагався зобразити, що керується нібито лише політичними мотивами і має намір спрямувати свої дії тільки проти одного народу — радянського. Та коли великі держави виплатили йому наперед усю європейську готівку і Франція сором'язливо оголила перед німецьким імперіалізмом свої державні кордони, Гітлер, нічим уже не стримуваний від спокуси, за п'ять тижнів зламав марний опір і заволодів і Францією, делікатно залишивши урядові Віші чудовий куточок на півдні країни для розмірковувань у солодкій знемозі про мінливість долі.