В офіцерській палаті турбота про поранених визначалася не пораненням, а званням, нагородами, родом служби, зв'язками, грішми. Там теж були свій Фішер, свій Барч.
Тимчасова втрата свідомості таїла смертельну небезпеку для Вайса. І, опритомнівши, він навіть не встиг зрадіти з того, що лишився живий: його охопила тривога, чи не втратив він часом контролю над собою, коли був непритомним, чи мовчав він? Та все начебто було гаразд.
Хірург оглянув Вайса в присутності Фішера, і той спитав механічним голосом, як бажає солдат, щоб його лікували:
— Тропіки більше болю, але швидке зцілення, раніше на фронт чи більше анестезії, але повільне одужання?
Вайсові було необхідно якомога швидше повернутися в свій спецпідрозділ, і він з привабливою щирістю заявив, що мріє швидше опинитися на фронті. І Фішер зробив першу відмітку в історії хвороби Вайса, діагностуючи його політичне здоров'я.
Звична Йоганнова спостережливість допомогла йому одразу ж визначити справжні функції і Фішера, і Барча.
І коли Барч почав страдницьки млосним голосом радити Вайсові, що слід проробляти, аби продовжити перебування в госпіталі, Вайс вихлюпнув йому в обличчя рештки кави. І покликав до себе Фішера. Та доповідати Фішерові не було потреби. Побачивши залите гущею кави Барчеве обличчя, Фішер і сам усе зрозумів. Сказав Вайсові суворо:
— Ти, солдате, не кип'ятися: Барч відданий фюрерові…
Тепер Йоганнові не потрібно було більш ніяких доказів: і з Фішером, і з Барчем усе було ясно.
Госпіталь чимось нагадував поле після бою і відрізнявся від нього тільки тим, що все тут було охайним, чистеньким. Спостерігаючи поранених, чуючи їхні стогони, бачачи, як страждають ці солдати з відрізаними кінцівками, покалічені, вмираючі, Йоганн переживав подвійне почуття.
Це були вороги. І чим більше їх потрапляло сюди, тим краще: значить, радянські війська успішно відбивають напад фашистів.
Та це були люди. Ослабнувши від страждань, відчувши дотик смерті, деякі з них немовби поверталися в свою природну людську оболонку: батьки родин, майстрові, селяни, робітники, студенти, недавні школярі.
Йоганн бачив, як мертво скляніли очі якого-небудь солдата, коли Фішер, бадьоро поплескуючи його по плечу, заявляв про зцілення. Значить, на фронт. І коли в декого вистачало сили волі, незважаючи на нестерпний біль, засинати, опинившись на госпітальному ліжку, то напередодні виписки всі страждали на безсоння. Не могли загасити в собі жагу життя, але думали тільки про себе. Ніхто не казав, що не хоче вбивати.
Йоганн одного разу вночі сказав допитливо:
— Не можу заснути: все про російського танкіста думаю. Літній уже. Дружина. Діти. Можливо, як і я, до армії шофером працював, а я вбив його.
Хтось пробурчав у темряві:
— Не ти його, то він би тебе.
— Але ж він і так був увесь зранений.
— Росіяни живучі.
— Але він просив не вбивати.
— Брешеш, вони не просять! — твердо сказав хтось хриплим голосом.
Барч голосно поцікавився:
— А коли який-небудь попросить?
— Та я кажу — вони не просять! — уперто повторив той самий голос. — Не просять — і край. — І додав злісно: — Ти, корово, мене на словах не лови, бачив я таких!
— Он ти як!.. — погрозливо почав Барч.
— Так, — обірвав його хриплий і змовк.
Другого дня, коли Вайс повернувся після перев'язки в палату, на ліжку, де лежав раніше солдат з хриплим голосом, був другий поранений і стогнав тоненько, жалібно.
Вайс спитав Бирча:
— А де той? — І кивнув на ліжко.
Барч багатозначно підморгнув:
— Німецький солдат повинен тільки зневажати ворогів. А ти як думаєш?
Вайс відповів переконано:
— Я своїх ворогів ненавиджу.
— Правильно, — схвалив Барч. — Правильно кажеш.
Вайс, дивлячись йому у вічі, промовив:
— Я знаю, кому я служу і кого я мушу ненавидіти. — І, відчувши, що не слід говорити таким тоном, спитав заклопотано: — Як ти себе почуваєш, Барч? Я хотів би зустрітися з тобою потім, десь на фронті.
Барч промовив засмучено:
— А чого ж, можливо, звичайно… — Потім сказав роздратовано: — Не розумію росіян. Чого вони хочуть? Армію розбито, а вони не кидають воювати. Інший цивілізований народ давно б уже капітулював і пристосувався до нових вимог, щоб продовжити своє існування…
— На скільки, — спитав Вайс, — продовжувати їм існування?
Барч відповів туманно:
— Поки що їх значно більше, ніж нам потрібно буде східних робітників…
— А тобі скільки їх треба?
— Я б узяв п'ять-шість.
— Чому не десять-двадцять?