Леонід Ушкалов
Що таке українська література
Есеї
Про книжку
Дорогий Читачу! Мені випало щастя написати багато книжок. Є серед них суто академічні, як, наприклад, «Українське барокове богомислення» чи «Література і філософія». Є науково-популярні — на зразок нарисів про Квітку-Основ’яненка та Панаса Мирного в серії «Знамениті українці». Є дитячі віршики під назвою «Домашні улюбленці» — про звірят і пташенят. Є навіть одна енциклопедія. Вона так і називається: «Моя Шевченківська енциклопедія». Ясна річ, кожна з них по-своєму дорога моєму серцю. Дорога мені й ця книжка, бо вона, може, краще за всі інші віддзеркалює мою візію української літератури. А історія книжки така.
Десь на самісінькому початку 2012 року київська журналістка Тетяна Терен запропонувала мені провести доволі незвичну презентацію книжки «Від бароко до постмодерну», яка незадовго перед тим побачила світ у видавництві «Грані-Т». То мала бути дискусія з Оксаною Забужко. Я погодився. Погодилася й Забужко. І ми вирішили назвати нашу розмову просто — «Плоди читання». Властиво, то була варіація на тему Дмитра Чижевського, який колись давно, ще в 1930—1940-их роках, друкував на сторінках берлінського часопису «Zeitschrift für slavische Philologie» літературно-філософські мініатюри під назвою «Literarische Lesefrüchte». По-нашому це можна перекласти як «Плоди читання». На той час «Zeitschrift für slavische Philologie» поруч із паризьким «Revue des Études Slaves» і празьким «Slavia» входив до трійки найкращих славістичних видань у цілому світі. І, як на мене, «Literarische Lesefrüchte» були однією з його прикрас — такі собі крихітні шедеври, навіяні читанням класики.
Наша дружня розмова з Оксаною Забужко відбулась увечері 3 лютого 2012 року в Синій залі київського Будинку кіно. І розмова та була для мене надзвичайно цікава й дуже-дуже тепла. Може, вона здавалася ще теплішою тому, що надворі тріщав справжній мороз — мінус тридцять. Він нагадав мені часи дитинства, коли такі морози не були рідкістю. Сподіваюся, так само затишно почувались і наші слухачі.
А після закінчення розмови до мене підійшла Наталя Дмитренко — редакторка відділу культури газети «Україна молода». «Пане професоре, — сказала вона, — чи не хотіли би ви вести в нас колонку?» Я трохи подумав і відповів: «Добре». Так в «Україні молодій» з’явилася рубрика «Уроки літератури від Леоніда Ушкалова». Я вів її з березня 2012-го включно до грудня 2013 року. Вийшло сорок п’ять «уроків літератури». Це теж, коли хочете, «плоди читання». Ось вони всі перед вами, дорогий Читачу. Я був би щасливий, якби вони припали вам до душі так, як припали колись до душі мені самому «Literarische Lesefrüchte» Чижевського.
Переднє слово
Не знаю, дорогий Читачу, що ви згадуєте, коли чуєте слово «школа», а в моїй пам’яті зринає, на жаль, уже далеке дитинство, цікаві чи, навпаки, нудні-пренудні уроки та домашні завдання, друзі й учителі, футбол, усіляке бешкетування, перша любов… Зрештою, грецьке слово «схоле», від якого походить наше «школа», крім «навчання», означає ще й «дозвілля». Та, мабуть, найперша моя асоціація — книжки. Я страшенно любив читати й читав усе поспіль: від детективів і пригод до якоїсь перекладної наукової книжки про шпигунську діяльність Абверу під час Другої світової війни. Одного разу прочитав навіть посібник із крою та шиття. Щоправда, то мене лихий поплутав. Я ще малий був. Узяв у матусі «троячку» й пішов купувати книжки. Подивився на нижніх поличках — нічого цікавого. Коли глядь — високо-високо вгорі стоїть якась здоровенна книженція в картатій обкладинці, а на ній написано щось ніби як «Кріт та життя». «Нічого собі! — думаю. — Що то може бути?» Кажу: «Тьотю, дайте мені, будь ласка, он оту книжку!» І вже коли книжка опинилась у руках, я зрозумів, що став жертвою власного верхоглядства. Бо насправді вона називалася «Крій та шиття». Проте як справжній чоловік визнати своєї помилки я не схотів і потяг ту книжку додому…
Словом, я сприймав літературу в дусі гасла чудового футболіста, більярдиста, лінгвіста, журналіста, поета, прозаїка і просто піжона Майка Йогансена: «Мистецтво як лимонад». Тим часом у школі ніякого «лимонаду» не було: мене привчали думати, що література — це «підручник життя», цитуючи на підтвердження рядки поезії Івана Франка: «Слова — полова, / Але огонь в одежі слова — / Безсмертна, чудотворна фея, / Правдива іскра Прометея», — якими той хотів переконати свого друга Миколу Вороного, що Бодлер помилявся, коли казав: «Предметом поезії є лиш вона сама, а не дійсність». Мабуть, якраз тому українську класику я читав здебільшого на уроках. Читати її просто так я почав уже тоді, як трохи подорослішав. А навіщо її читати? Відповідь ясна як Божий день: щоб душа стала хоч трохи світліша. Я твердо переконаний у тому, що жодні соціальні пертурбації не годні змінити життя на краще, допоки наші душі будуть темні, бо світ довкола — це всього лише дзеркало наших душ. Тож поговорімо про українську класику. Я би хотів, аби під час наших імпровізованих «уроків літератури» вона перетворилася зі сухого «підручника життя» на живлющий іскристий «лимонад»…