Це була прегарна маленька книжечка, сповнена ірландської фантазії й оптимістичних сподівань, і в ній двоє ірландських хлопців, великий і малий, блукали Смарагдовим островом. Я знала, що Ірландія ще дуже довго не знатиме миру, зображеного на сторінках нашої книжки. Але мир настане. Він наставатиме поступово, частинами, розділами, як в історії. А ще Ірландія — Ірландія зелених пагорбів і всюдисущого каменю, Ірландія неспокійної історії й бурхливих почуттів — вистоїть.
Ми загорнули книжку в папір, перев’язали шпагатом і поклали під ялинку, підписавши Майкловим ім’ям і долучивши її до пакунків, які вже там лежали, — подарунків для всіх О’Тулів і нових капелюхів та шкарпеток для всіх чоловіків. Різдвяний Дід мав прийти після того, як Оїн ляже спати. Я придбала ту копію «Форда Т», від якої не міг відірватись Оїн у ломбарді Келлі, а Томас зібрав йому іграшковий вітрильник і пофарбував його в червоний колір, як у наших історіях.
Фотограф, який знімав весілля в готелі «Ґрешем», надіслав нам поштою примірники своїх знімків. Мені пощастило перехопити посилку так, щоб її не побачив більше ніхто. Нашу із Томасом світлину — ту, яку Оїн зберігатиме все життя, — я вставила у важку золоту рамку. Цей подарунок не міг вразити маленького хлопчика, але був для нього дуже цінний. Іншу світлину з весілля, ту, де Майкл усміхався посередині, я також вставила в рамку, щоб подарувати Томасові. Того вечора я вперше визнала свої почуття, вперше зізналась у всьому, і щоразу, коли дивилася на це фото, мені перехоплювало подих від значущості зображених історичних подій.
Ґарва-Ґліб перетворився на мерехтливий, сяйливий дивокрай теплих запахів і блискучих поверхонь, прянощів, лоску й духмяних дерев, перев’язаних стрічкою та прикрашених ягодами і свічками. Я не здивувалася, дізнавшись, що Томас щороку відчиняв двері для сусідів, наймаючи музикантів і виставляючи стільки харчів, що стало б на тисячу животів. Святкування завжди починалися надвечір і тривали доти, доки гості не переходили до церкви святої Марії на опівнічну месу чи додому — відсипатися після денного розгулу.
Щойно настала п’ята година, доріжкою до маєтку, залитого світлом і звуками, попрямували фургони й гуркотливі фермерські підводи, автівки й возики. Бальний зал, що цілорічно стояв порожній, було прибрано й прикрашено, натерто й начищено, і там з’явилися довгі столи, заставлені пирогами й тортами, індичкою й гострим м’ясом, а також приготованими в десяток способів картоплею та хлібом. Харчі не залишалися гарячими, та ніхто не скаржився: всі бенкетували та сновигали, сміялись і заходили, на кілька годин відкинувши турботи. Одні обступили Майкла Коллінза, тимчасом як інші тримались осторонь: вже почали розділятися ті, хто вважав, ніби Договором він приніс мир Ірландії, й ті, хто вважав, ніби він накликав громадянську війну. Звістка про те, що він у Ґарва-Ґлібі, розійшлася зі швидкістю лісової пожежі, і через неї дехто до нас не прийшов. Керріґани, які через «брунатних» утратили в липні сина й домівку, відмовилися брати участь у святкуваннях. Обгорілі руки Мері загоїлись, а її серце — ні. Патрік і Мері Керріґан не хотіли миру з Англією. Вони хотіли справедливої помсти за сина.
Томас поїхав особисто їх запросити й поглянути, як їм ведеться. Ті подякували й відмовили, і Томасові потім не йшла з голови їхня пересторога: «Ми не схилимося перед Англією й не переломимо хліба ні з ким із тих, хто схилиться».
Томас побоювався, що Майкл не знайде спокою чи відпочинку навіть у Дромагайрі, й поширив серед містян власне попередження. Цього року на Різдво в Ґарва-Ґлібі не дозволятимуться суперечки чи навіть дискусії на політичні теми. Ті, хто приходитиме скористатися з його гостинності, робитимуть це з миром у серці, відповідно до духу свята, інакше їм не будуть раді. Поки що люди ставилися з розумінням до цього, а ті, хто не був на це здатен, тримались осторонь.
Томас запитав, чи потішу я його гостей історією про народження Христове й запалю свічки у вікнах бального залу. Свічки були традицією, сигналом для Марії та Йосипа про те, що для них у цих стінах є місце. За часів Карних законів, коли священникам було заборонено провадити месу, свічка у вікні була символом вірянина, ознакою того, що мешканці будинку також будуть раді священникам.