Ніч була ясна й холодна, і я втягнула в легені студене повітря, борючись із дзенькотом у голові й подумки змушуючи притлумити трепет усередині, затихнути та сповільнитися. Груба реальність дерева мене стримувала, і я задерла підборіддя, потягнувшись до вітерця, заплющила очі й міцно взялася за стовбур.
Невдовзі я почула його голос позаду.
— Енн! — Томас досі був засапаний. Рукави його сорочки були закасані по лікті, волосся — скуйовджене, а піджака він позбувся. — Бріджид сказала, що ти вискочила з будинку так, наче в тебе спідниці зайнялися. Що з тобою, дівчинко?
Я не відповіла йому — не з духу сперечання, а тому що була ладна розплакатися; горло в мене стиснулось, а серце так переповнилося почуттями, так боліло, що я не могла й слова мовити до нього. Озеро вабило, і мені раптом захотілося пройти вздовж нього, подражнити його й відмовити йому, нехай тільки для того, щоб переконатися, що я так можу.
Я відпустила дерево й рушила до озера — рушила відчайдушно. Зухвало.
— Енн, — озвався Томас, потягнувся до моєї руки й зупинив мене. — Ти куди?
У його голосі я почула страх, і мені стало страшенно прикро. Я стала огидною собі через те, що викликала в нього цей страх.
— Ти боїшся. Я це відчуваю. Скажи, що сталося.
Я звела погляд на нього й спробувала всміхнутися, потягнулася долонями до його щік і великими пальцями — до ямки в нього на підборідді. Він узяв мене за зап’ястки й повернув своє обличчя, а тоді поцілував середину моєї долоні.
— Графине, ти поводишся так, ніби прощаєшся. Мені це не до вподоби.
— Ні. Не прощаюся. В жодному разі, — палко заперечила я.
— Тоді що ти коїш? — прошепотів він, переклав руки з моїх зап’ястків на талію й притягнув до себе.
Я глибоко вдихнула й замислилась, як найкраще розповісти про наполегливий шепіт озера, що постійно сколошкував моє щастя. У темряві почуття було важче ігнорувати й легше було дати їм волю.
— Я не хочу, щоб ти зник, — прошепотіла я.
— Про що ти? — стиха відповів Томас.
— Якщо я повернуся, ти зникнеш. Я все одно існуватиму, хоч де я буду, зате тебе не стане. Не стане тебе, не стане Оїна, а мені буде несила це витерпіти.
Знову бомкнув гонг, і я схилилася до Томаса, притулившись чолом до його плеча. Глибоко вдихнула, увібравши його в легені й затамувавши подих, а тоді відпустила.
— Тоді не повертайся, Енні, — лагідно сказав він, занурившись губами в моє волосся. — Залишся зі мною.
Мені захотілося посперечатися з Томасом, вимогти від нього, щоб він визнав недосконалість цієї пропозиції. Та натомість я обняла його, втішена його вірою. Може, все й справді аж так просто. Може, це й має бути моїм вибором.
Я звела до нього обличчя, бо мені були потрібні його очі та його впевненість, мені було потрібно, щоб він знав: якщо це справді питання вибору, то я його вже зробила.
— Я кохаю тебе, Томасе. Гадаю, я кохала тебе ще тоді, як ти був лише словами на сторінці, обличчям на давній світлині. Коли дідусь показав мені твій знімок і назвав твоє ім’я, я щось відчула. У мені щось змінилося.
Томас не став мене перебивати чи освідчуватись у коханні. Він просто слухав, лагідно дивлячись на мене згори вниз; вуста його були ще лагідніші, а найлагіднішим був його дотик до моєї спини. Але мені було потрібно за щось триматись, і я стиснула руки, вчепившись у його сорочку, так, як чіплялася за дерево. Шкіра в Томаса була тепла від танців, а під моїми кулаками гупало його серце, нагадуючи, що цієї миті він мій.
— Потім слова на сторінці та обличчя на світлині стали чоловіком. Реальним. Таким, якого можна торкнутися. Досконалим. — Я ковтнула, намагаючись не заплакати. — Я закохалася дуже швидко, дуже сильно й дуже щиро. Не тому що любов сліпа, а тому що… вона не сліпа. Любов не сліпа — вона засліплює. Б’є в очі. Я поглянула на тебе й пізнала найпершого ж дня. Твою віру й твою дружбу, твою доброту і твою відданість. Я побачила все це й дуже сильно закохалась. І це почуття продовжує розростатися. Моє кохання таке велике, всеохопне й надмірне, що я через нього й дихати не можу. Страшно любити так сильно, знаючи, яке крихке насправді наше існування. Тобі доведеться триматися за мене, бо інакше я вибухну… а може, просто полину геть. У небо, в озеро.
Я відчула, як його охопив дрож — від лагідних рук до милосердних очей, а тоді він усміхнувся і його губи притиснулися до моїх — раз, двічі, а тоді ще раз. Його зітхання залоскотало мені язик, а мої хапливі руки покірно розправилися на його тілі. Тоді він забурмотів у мої спраглі вуста, говорячи й водночас цілуючи мене: