— Виходь за мене, Енн. Я прив’яжу тебе до себе, щоб ти не змогла полинути геть, щоб нам ніколи не довелося розлучитися. До того ж тобі час змінити ім’я. Те, що я досі зву тебе Енн Ґаллагер, страх як збиває з пантелику.
Хоч яких пропозицій я від нього очікувала, пропозиції вийти за нього з-поміж них досі не було. Я відсторонилася, широко розплющивши очі, і, вражена його словами, засміялася. На мить я забула про Томасові губи й натомість зазирнула йому в очі. Під укриттям гілок, у світлі зимового місяця вони здавалися дуже світлими й безневинними.
— Енн Сміт — це майже так само буденно, як Томас Сміт, — стиха продовжив він. — Але для графині, що подорожує в часі, ім’я — не аж така важлива штука.
Його іронічний тон не пасував до цього вкрай серйозного освідчення.
— А нам можна? Нам справді можна побратися? — видихнула я.
— А хто нас зупинить?
— Я не можу довести, що я… це я.
— Кому потрібні докази? Я це знаю. Ти знаєш. Бог знає.
Томас поцілував мене в чоло, в ніс, в одну і в другу щоку, а тоді зупинився на моїх вустах, чекаючи на мою відповідь.
— Але… що скажуть люди?
Що скаже Бріджид?
— Сподіваюся, вони нас привітають.
Він торкнувся поцілунком моєї верхньої губи, а тоді — нижньої, злегка потягнувши за неї та спонукаючи мене піти за його прикладом.
— Що скаже Майкл? — важко видихнула я, відсторонившись, щоб мати змогу говорити. Я добре уявляла, як Майкл вітатиме Томаса, водночас щось застережно шепочучи на вухо мені.
— Мік, я певен, скаже щось грубе й непоштиве. А тоді шумно заллється сльозами, бо любить так само сильно, як ненавидить.
— Що… — заговорила я знов.
— Енн, — Томас притиснув великі пальці до моїх губ, обхопивши руками лице й зупинивши потік запитань. — Я тебе кохаю. Безтямно. Я хочу зв’язати нас між собою всіма можливими способами. На сьогодні, на завтра й на кожен день після того. Ти хочеш вийти за мене чи ні?
Я хотіла цього понад усе. Більше ніж геть усе на світі.
Я кивнула, усміхаючись у подушечки його великих пальців і цілковито йому підкоряючись. Він прибрав руки і торкнувся своїми вустами моїх.
Якусь мить я насолоджувалася перспективою стабільності, його чистим смаком, що поглинав геть усе. Нас обох вабило те, що могло статися з нами, і я дозволила собі цим спокуситися.
Тоді вітер змінив напрямок, а місяць блимнув; хруснула гілка й замерехтів вогник сірника. У повітрі завис струмінь цигаркового диму, сповіщаючи нас про те, що ми не самі, а за кілька секунд із темряви долинув голос.
— То це правда, так? Про вас двох. Мати казала, що так воно і є. Я не хотів їй вірити.
Я крутнулася, не полишаючи Томасових обіймів, і проковтнула зойк, а він обвив мене однією рукою, не даючи мені впасти, й підступив до незнайомця.
Я подумала, що то Ліам. У темряві здавалося, ніби він має схожу статуру та зріст, а тембр голосу в нього був майже такий самий. Але Томас, спокійний і зібраний, назвав цього чоловіка іншим іменем, і я з величезним полегшенням усвідомила свою помилку.
Це був Бен Ґаллагер, найстарший Декланів брат, той, із яким я ще не зустрічалась.
— Енн, — холодно привітався Бен, нахиливши голову. — Ти маєш добрий вигляд.
Його голос звучав неприродно, ніяково, а вираз обличчя приховував картуз. Бен смачно затягнувся цигаркою, а тоді повернувся до Томаса.
— Тут Коллінз, — різко сказав він. — Гадаю, доку, це показує все, що мені треба знати про те, кому ти відданий. Хоча, зважаючи на те, як ти щойно цілував дружину мого брата, я сумніваюся, що відданість — твоя сильна сторона.
— Мік — мій друг. Ти це знаєш, — відказав Томас, зігнорувавши шпильку на свою адресу. Деклана не стало п’ять років тому, а я не була його дружиною. — А ще, Бене, Майкл Коллінз був твоїм другом. Колись.
— Колись у нас була спільна справа. Але не тепер, — тихо зауважив Бен.
— І що ж то за справа, Бене? — запитав Томас — так тихо, що в його голосі важко було розпізнати сарказм, але я його вчула. Бен також його вчув і негайно став дибки.
— Свобода Ірландії, хай їй біс, доку, — різко промовив він і відкинув цигарку. — Невже ти так зручно влаштувався у своєму великому будинку разом із могутніми друзями й жінкою найкращого друга, що забув сімсот років страждань нашого народу?
— Майкл Коллінз зробив для свободи Ірландії, для незалежності Ірландії більше, ніж коли-небудь зробимо ти чи я, — з упевненістю в голосі заперечив Томас.
— Що ж, цього замало! Цей Договір — не те, за що ми проливали кров. Ми майже досягли мети й не можемо спинитися зараз! Коллінз піддався. Підписавши ту угоду, він устромив ножа в спину кожному ірландцеві.