Ми повернулися додому з опівнічної меси рано-вранці; всі були пригнічені та обтяжені потаємними думками. Томас відніс Оїна й поклав у ліжко, а я пішла слідом за ними й перевдягнула малого в нічну сорочку, хоча він хитався напівсонний, коли я це робила. Коли я накрила йому плечі ковдрою, він уже міцно спав. Бріджид не їздила на месу, а залишилася вдома, щоб прийняти сина без повної хати гостей. Коли ми приїхали додому, вона вже була в ліжку, а Бен чи то пішов геть, чи то сховався в сараї. Я не стала питати, де він.
Я стиха привітала Томаса з Різдвом і днем народження й помітила, що заскочила його зненацька, наче він забув про нього або ж не очікував, що я про це пам’ятатиму. Я приготувала йому подарунки та сховала для нього у спіжарні торт, але збиралася зачекати й привернути увагу всіх до його дня народження вдень.
Перед тим він затягнув мене до себе в кімнату й зачинив за нами двері, а тоді наблизив до себе з тихим жаром, спраглий, але стриманий, і почав цілувати так, наче думав про це всю ніч і не знав, коли поцілує мене знову. Томас не був бабієм. Власне, у мене склалося чітке враження, що раніше він ніколи не мав до когось серйозних почуттів, але мене він цілував із упевненістю, породженою відданістю, нічого не тримаючи при собі й навзамін вимагаючи всього. Майкл Коллінз якось пожартував: якщо Томас кохає так, як танцює, то мені дуже поталанило. Томас кохав так, як танцював, як лікував, як робив усе інше: з цілковитою відданістю справі й пильною увагою до дрібниць. Коли я випручалась і навшпиньки спустилася сходами до своєї кімнати, ми обоє були засапані й важко дихали.
Томас, Майкл і Джо О’Райллі провели значну частину ночі в бібліотеці, і гул їхніх голосів, що перемежався вибухами сміху, зігрівав мене, поки я мало-помалу засинала.
Тепер уже зажеврів світанок, хоча сонце в зимові місяці було мляве й повільне, і небо переходило від одного відтінку сірого до іншого, аж поки нарешті не спромоглося на денне світло.
Я вдягнула темно-синій халат, який залишила на краю ліжка, засунула ноги у вовняні шкарпетки й вислизнула зі своєї кімнати до залу, очікуючи побачити, як Оїн вивчає пакунки під ялинкою. Натомість я побачила, як Мейв із плямкою сажі на носі, прикусивши язика, кінчик якого стирчав між зубами, розпалює вогонь.
— То ми з тобою встали перші? — шепнула я, почуваючись пустотливою дитиною.
— О ні, міс. Елеанор, Мойра й мама на кухні. Доктор Сміт, містер Коллінз, мої брати і ще десяток людей на подвір’ї.
— На подвір’ї? — Я підбігла до вікна й поглянула крізь чіпкий туман і несмілий світанок. — Чому?
— Герлінг, мем! У них там неабияка гра. Мої брати були в такому захваті, що не заснули ні на хвильку. На минуле Різдво док подарував їм власні ключки для герлінгу й пообіцяв, що цьогоріч вони зможуть грати з дорослими. Оїнові він теж зробив маленьку ключку. Він зараз там, мабуть, усім докучає, — пробурчала вона, і мені пригадалася стара, на яку вона перетвориться, Мейв із товстими окулярами, яка сказала, що добре знає Енн, і назвала Оїна шибеником.
— Оїн надворі?
Вона кивнула й сіла на п’яти, витерши руки об фартух.
— Мейв!
— Так, міс?
— У мене для тебе дещо є.
Вона всміхнулася, забувши про вогонь.
— Для мене?
Я підійшла до ялинки й дістала з-під неї важку дерев’яну скриньку. Усередині вона була вистелена тканиною й підбита ватою для захисту крихких предметів. Я передала її Мейв, а та шанобливо взяла її.
— Це від мене й доктора Сміта. Відкрий, — з усмішкою спонукала я. Я бачила виставлений у ломбарді Келлі чайний сервіз і впізнала на ньому витончений візерунок із троянд. Коли я розповіла його історію Томасові, він наполіг на тому, щоб придбати весь комплект разом із блюдцями, глечиком і цукорницею з ложечкою.
Мейв обережно відкрила скриньку, всіляко розтягуючи очікування. Побачивши маленькі чашечки, що лежали в рожевому атласі, вона охнула, мов панянка, на яку саме перетворювалася.
— Якщо ти хотіла б собі ключку для герлінгу, я можу подбати й про це, — стиха зауважила я. — Ми, дівчата, не повинні відмовлятися від веселощів, які дають утіху, тільки через те, що ми жінки.
— О ні, міс. О ні. Це набагато краще за якусь недолугу ключку!
Вона ледве дихала від захвату, торкаючись пелюсток брудними від сажі пальцями.
— Колись, багато років по тому, коли ти будеш доросла, до Дромагайра приїде жінка з Америки, жінка на ім’я Енн, як і я, і вона шукатиме свою родину. Вона прийде до тебе в гості на чай, а ти їй допоможеш. Я подумала, що тобі, коли цей день таки настане, може знадобитися власний чайний сервіз.