Тепер Енн спить на боці, скрутившись клубочком, а я можу хіба що споглядати її, і моє серце такою мірою сповнене почуттів, що я задихнусь, якщо не сидітиму рівно. Світло лампи торкається її без перешкод, ба навіть без сорому, злегка гладячи по голові, протікаючи вигином талії, опуклістю стегна, і я безглуздо ревную через ці його пестощі.
Навіть не уявляю, як це: щоб усі чоловіки кохали своїх жінок так, як я кохаю Енн. Якби так було, на вулицях було б порожньо, а поля стали б занедбаними. Промисловість поступово зупинилася б, а ринки зруйнувались би, поки чоловіки падали до ніг своїх дружин, не потребуючи й не помічаючи нічого, крім них. Якби всі чоловіки кохали своїх дружин так, як я кохаю Енн, із нас не було б жодної користі. А може, світ пізнав би мир. Може, якби для нас головним у житті стало кохати й бути коханими, війни скінчилися б, а незгода зникла б.
Наш шлюб триває всього кілька годин, а наші залицяння тривали ненабагато довше. Я знаю, що ця новизна щезне, і невдовзі життя візьме гору. Та мене полонила не її новизна, не новизна нашої пари. Геть навпаки. Ми неначе завжди були й завжди будемо, наше кохання й наші життя неначе вийшли з одного джерела й зрештою повернуться до нього, переплетені й невіддільні одне від одного. Ми дуже давні. Старші за історію й визначені долею.
Я сміюся із себе та зі своїх романтичних думок, радіючи, що цих слів не прочитає ніхто. Я шалено закоханий чоловік, який дивиться на свою дружину, яка спить, — м’яку, оголену й любу, і через це став дурним і сентиментальним. Я простягаю руку і гладжу її шкіру, проводячи пальцем уздовж руки від плеча до початку долоні. З’являються сироти, але Енн не ворушиться, і я заворожено дивлюсь, як її шкіра розгладжується, забувши про мій дотик. На згині ліктя я залишив пляму. У мене на пальцях чорнило. Мені подобається її вигляд, вигляд відбитка мого пальця на її шкірі. Якби я був кращим художником, то намалював би її у відбитках пальців, залишивши свій знак у всіх своїх улюблених місцях і засвідчивши цим свою відданість.
Енн розплющує очі й усміхається мені. Повіки в неї важкі, а вуста рожеві, і ось я знову засапаний і жалюгідний. Нікчемний. Але цілком упевнений.
Ніхто й ніколи не кохав так, як я кохаю Енн.
«Лягай у ліжко, Томасе», — шепоче вона, і мені вже не хочеться ні писати, ні малювати, ні навіть мити руки.
Т. С.
Розділ 21
Розлука
Люба, час для прощання:
Ніхто ж бо за нами
Не шпигує ночами;
Це пісня світання.
На початку січня в Дойлі знову розпочиналися дебати щодо Договору, і ми з Томасом зібралися поїхати до Дубліна на відкриті засідання. Я хотіла, щоб із нами поїхали Бріджид і Оїн, але Бріджид наполягла, щоб ми вирушили самі.
— Іншого медового місяця вам може й не перепасти, — з притиском сказала вона. — А ми з Оїном спокійно житимемо тут із О’Тулами.
Я благала Томаса не казати їй, що мене підстрелив Ліам: надто вже складні були обставини справи, та й після такого звинувачення ми мусили б пояснити, звідки я взялася на озері, а цього я зробити не могла. Наші стосунки вже й без того були такі напружені й непрості, що я геть не знала, як можна покращити ситуацію, зізнавшись їй.
— Ти віриш, що вона захистить тебе від них? — вражено спитав Томас.
— Я вірю, що вона берегтиме Оїна, — відказала я. — Це єдине, що мене турбує.
— Це єдине, що тебе турбує?! — вигукнув Томас. Його голос гучнішав із кожним словом. — Ну, а мене — не тільки це! Боже милостивий, Енн. Ліам спробував тебе вбити. Бен, наскільки я знаю, теж. Та я, чорт забирай, радий, що той сердега Мартін Керріґан і горопашний Броді мертві, бо тепер можу перейматися тільки клятими братами Ґаллагерами.
Томас ніколи не волав, і його палкі слова викликали в мене подив. Коли я отетеріло витріщилася на нього, він схопив мене за плечі, притиснувся чолом до мого чола й простогнав моє ім’я.
— Енн, послухай. Я знаю, що Бріджид тобі небайдужа, та твоя відданість їй не є взаємною. Вона натомість віддана своїм синам, і я не довіряю їй у справах, що стосуються них.
— То що нам робити? — спитала я.
— Вона повинна знати, що я більше не підпущу їх ні до тебе, ні до Оїна.