— Вона звинуватить у цьому мене, — зажурилась я. — Подумає, що змушена обирати між нами.
— Вона справді мусить обирати, графине. Бен і Ліам завжди були баламутами. Деклан був наймолодший, але мав найхолоднішу голову й найдобріше серце із цієї трійці.
— Деклан коли-небудь бив Енн? — тихо спитала я.
Томас здивовано відсахнувся.
— А чому ти питаєш?
— Бріджид сказала мені, що розуміє, чому я — чому Енн — пішла, щойно в неї виникла нагода. Вона натякнула, що Деклан не завжди був лагідний і що він та його брати успадкували батькову вдачу.
Томас витріщився на мене, здивовано роззявивши рота.
— Деклан ніколи не здіймав руки на Енн. Вона одразу дала б йому відсіч. Вона завзято духопелила його братів. Ліам, як я знаю, якось розсік їй губу. Але то було по тому, як вона вдарила його по голові лопатою, а він змахнув рукою, намагаючись забрати ту лопату.
— То чого Бріджид стала б думати, що Деклан був жорстокий?
— Деклан завжди покривав Бена з Ліамом. Я знаю, що він не раз брав на себе провину за їхні діяння. Сплачував їхні борги, залагоджував ситуації, коли той чи той встрявали в халепу, й допомагав їм знайти роботу.
— І тепер їх, на твою думку, спробує покривати Бріджид, — зітхнула я.
— Я знаю, що вона таки спробує.
І з цією думкою Томас сів із Бріджид поговорити невдовзі після нашого одруження й розпитав її про те, де перебувають і чим займаються її сини.
Коли вона взагалі не схотіла про них говорити, він недвозначно попередив, сказавши їй, що Ліамові з Беном більше не раді в Ґарва-Ґлібі.
— Докторе Сміт, ви по вуха в цій боротьбі. Уже не один рік. Ви не невинні. Нічим не кращі за моїх хлопців. Я тримаю язика за зубами. Бережу ваші таємниці — ті нечисленні, які знаю. І їх дуже мало! Мені ніхто нічого не розповідає.
У неї затремтіло підборіддя, і вона запитливо й водночас звинувачуючи, поглянула на мене. Томас, не показуючи на обличчі емоцій, серйозно дивився на неї.
— Я боюся, що Ліам і Бен заподіють Енн шкоду, — стиха мовив він нарешті, дивлячись їй у вічі. — Чи є в мене підстави боятися їх?
Вона захитала головою й забелькотіла щось незв’язне.
— Бріджид! — урвав він, і вона негайно замовкла. Її спина випрямилась, а лице скам’яніло.
— Вони їй не довіряють, — відрубала Бріджид.
— Мені байдуже, — суворо проказав Томас, і на мить переді мною з’явився той Томас Сміт, який ніс Деклана на спині вулицями Дубліна, який проникав до Замку та в’язниць заради Майкла Коллінза, який щодня з холодними очима й без дрожу в руках дивився в обличчя смерті. Він трохи лякав.
Бріджид теж його побачила таким. Вона сполотніла й відвела погляд, зціпивши руки на колінах.
— Я боюся, що Ліам і Бен заподіють Енн шкоду, — повторив він. — Я не можу цього допустити.
Бріджид опустила підборіддя на груди й прошепотіла:
— Я скажу їм триматися подалі.
Поки ми петляли в натовпі, прямуючи до велелюдного залу Меншн-гауса, Томас міцно тримав мене за руку. Майкл запевнив, що для нас буде зарезервовано місця, і ми прослизали між нервових присутніх, які курили, совались і наповнювали приміщення запахом попільничок і несвіжих пахв. Я притулилася лицем до Томасового плеча, до його чистої твердості, й помолилася за Ірландію, хоча вже знала, що її спіткає.
Томаса вітали й віншували, і навіть графиня Маркевич, чия краса померкла під згубною дією ув’язнення й революції, з легкою усмішкою простягнула йому руку.
— Графине Маркевич, дозвольте відрекомендувати мою дружину, Енн Сміт. Вона поділяє вашу пристрасть до штанів, — стиха промовив Томас, нахиливши голову. Вона засміялася, прикривши рукою рота, щоб не видно було зламаних зубів та прогалин між ними. Відкинути марнославство нелегко, навіть серед тих, хто його уникає.
— Але чи поділяє вона мою пристрасть до Ірландії? — спитала графиня, вигнувши брови під чорним капелюхом.
— Я сумніваюся, що пристрасті можуть нічим не відрізнятися. Зрештою, вона ж заміжня за мною, — змовницьки прошепотів Томас.
Вона зачаровано розсміялася знов і відвернулася, щоб привітатися з кимось іншим, випустивши мене зі свого полону.
— Дихай, Енн, — неголосно сказав Томас, і я постаралася виконати його прохання, коли ми знайшли свої місця й засідання було оголошено відкритим. Перш ніж усе закінчиться, Констанс Маркевич назве Майкла Коллінза боягузом і клятвопорушником, а я однозначно була на боці Міка. Та все ж присутність цієї жінки не могла не викликати в мене легкого благоговіння.
Із головою занурившись у пошуки інформації, я часто замислювалася, чи не було б утрачено чари історії, якби ми могли потрапляти в минуле й переживати її. Чи не лакуємо ми, бува, минуле, створюючи героїв зі звичайних людей і уявляючи красу та відвагу там, де були самі ридання й розпач? А може, через свій ракурс інколи не помічаємо іншої картини — як старий, що озирається на свою молодість і пам’ятає лише те, що бачив? Я гадала, що час не так вносить ясність, як знищує емоції, які мали б забарвлювати спогади. Ірландська громадянська війна відбулася за вісімдесят років до моєї подорожі до Ірландії. Не так давно, щоб люди її забули, та минуло вже вдосталь часу, щоб відносно цинічні — або ж не надто цинічні — очі могли розібрати її деталі й побачити їх такими, якими вони є насправді.