Але, сидячи на велелюдному засіданні, споглядаючи чоловіків і жінок, які колись жили тільки на знімках, чуючи, як вони підвищують голоси в суперечці, на знак обурення, від надмірних емоцій, я була аж ніяк не об’єктивна чи відсторонена: я була приголомшена. Еймон де Валера, президент Дойлу, височів над усіма іншими. Тонколиций, смаглявий, із гачкуватим носом, він убирав своє високе худорляве тіло в безжально чорний одяг. Він народився в Америці й був сином ірландки й іспанця, які, на жаль, однаково ним нехтували і зрештою покинули. Передусім Еймон де Валера був людиною, яка вміла виживати. Американське громадянство врятувало його від страти після Повстання, а коли Майкл Коллінз, Артур Ґріффіт і десяток інших загинуть у вогні громадянської війни, Еймон де Валера все одно залишиться серед живих. Йому була властива велич, і на мене вона діяла також. В Ірландії його запам’ятають за політичне довголіття й особисту стійкість.
Він говорив більше, ніж усі інші разом узяті, перебиваючи та втручаючись, змінюючи й відкидаючи всі ідеї, крім власних. Він подав новий документ, який підготував за час перерви, поправку, яка не надто відрізнялася від Договору, і наполіг на його прийнятті. Коли документ було відхилено у зв’язку з тим, що його не обговорювали на закритому засіданні, Еймон де Валера пригрозив скласти повноваження президента й ще більше заплутав поточну проблему. Я знала, що моє ставлення до нього диктують відомості, які я відшукала, й вимушено нагадувала собі, що він не знав, до чого це все призведе. Я мала фору, могла поглянути на все з майбутнього, де історія вже відбулася й визначила винних. Комітет явно був високої думки про президента; повага його членів яскраво проявлялась у шанобливості й намаганнях задобрити президента. Та якщо перед де Валерою схилялися, то Майкла Коллінза любили.
Щоразу, коли Майкл висловлювався, люди прислухалися до нього, затамувавши подих, щоб нічого не пройшло поза увагою. Наші серця ніби починали битися в унісон, крізь усе зібрання відлунював якийсь нечутний барабанний бій, і я ще ніколи не відчувала нічого подібного. Я читала про деякі Майклові промови й навіть бачила знімок, який фотограф спромігся зробити з вікна над юрбою, що зібралася послухати його на Колледж-Ґрін навесні 1922 року. На фото було видно маленьку сцену, оточену морем капелюхів, що скидалися на бліді м’ячики, які підскакували; усі голови були покриті, а крім них, не було видно більше нічого. У залі людей було менше, та ефект був той самий: Майклова енергійність і впевненість привертали до себе увагу.
Публічні дебати велися далі. Артур Ґріффіт, сіролиций і недужий (закрученими вусами та круглими окулярами він нагадував мені Теодора Рузвельта, попри те що був стрункіший), найвправніше покладав відповідальність на де Валеру, і коли він став на захист Майкла після особливо нищівного нападу Кахала Бру, міністра оборони, весь зал вибухнув оплесками, що завершились аж за кілька хвилин.
В одному я помилялася. То були не звичайні чоловіки й жінки. Час дав їм того лоску, на який ці люди заслужили. Навіть ті, кого я хотіла ненавидіти, зважаючи на знайдену інформацію та власні висновки, вирізнялися з-поміж інших завзяттям і щирою впевненістю. Це були не політики-позери. Це були патріоти, чия кров і самопожертва заслуговувала на виправдання історії та співчуття Ірландії.
— Історія справді несправедлива до них. Несправедлива до всіх вас, — шепнула я Томасові, а той поглянув на мене старезними очима.
— Ми зробимо Ірландію кращою? Ми зрештою цього досягнемо? — тихо спитав він.
Я не вважала, що Ірландія коли-небудь побачить когось кращого за таких людей, як Артур Ґріффіт, Майкл Коллінз і Томас Сміт. Вона ніколи не знатиме кращих людей, але знатиме кращі дні.
— Ви зробите її вільнішою.
— Цього мені досить, — прошепотів він.
В останню годину фінального дня дебатів Майкл Коллінз завершив засідання й попросив Дойл проголосувати за Договір чи проти нього.