Я кивнула, і Майкл випростався, прибравши палець — обережно, наче боячись, що я не притримаю язика. Якусь мить ми вивчали одне одного, мовчки сперечаючись, воюючи силою волі та зводячи стіни, аж поки не видихнули, досягнувши згоди. Я змахнула сльози зі щік, відчувши несподіване полегшення.
— Здається, ти при надії, Енн. Томмі в курсі? — тихо поцікавився Майкл, і з його обличчя зникла бентега. Я позадкувала, неабияк здивувавшись.
— Щ-що? — затинаючись, перепитала я. Я й сама ще не знала цього напевне.
Він широко всміхнувся.
— А-а, я так і думав. Я збережу твою таємницю, якщо ти збережеш мою. Згода?
— Я не знаю, про що ти! — видихнула я, досі силуючись прийти до тями.
— У цьому й суть. Заперечуй. Виправдовуйся. Спростовуй, — змовницьки прошепотів він і підморгнув. — Для мене це завжди спрацьовувало.
Він повернувся й пішов із їдальні, та спершу підхопив ще один шматочок індички й кусень хліба з кошику: кпини явно повернули йому апетит.
— Утім, підозрюю, що Томмі вже знає. Він рідко чогось не помічає. До того ж це в тебе на обличчі написано. На щоках — троянди, в очах — іскорки. Вітаю, дівчинко. Я не зміг би радіти більше, якби воно було моє, — під’юдив він і знову підморгнув.
Двадцять другого серпня 1922 року Майкл Коллінз поїде до Корку. Близькі благатимуть його подумати краще, залишитися в Дубліні, та він їх не слухатиме. Він загине від нападу із засідки в маленькій долині, яку називають Беал-на-Блат — «вуста квітів».
Я записала, що буде, всі подробиці, всі гіпотези, які могла згадати у зв’язку з Майкловою загибеллю: 22.08.22; 22.08.22. Ця дата почала пульсувати у мене в голові, стала заголовком жахливої історії, а коли мене поглинала якась історія, я мусила її записати. Це був мій компроміс із Майклом Коллінзом. Я мовчатиму, поки день наближатиметься, як він мене й просив. Триматиму ці слова при собі, гіркі й солонуваті. Та насамкінець я не буду, не зможу мовчати. Коли той день настане, я скажу Томасові. Скажу Джо. Замкну Майкла Коллінза в кімнаті, зв’яжу й приставлю до його голови пістолет, щоб уберегти його від власної долі. Ці сторінки будуть моїм страхуванням, моїм запасним планом. Навіть якщо зі мною щось станеться, вони говоритимуть за мене, і Майклова історія дістане нове закінчення.
Я писала, доки не звело руку через те, що не звикла творити, не маючи під пальцями клавіш. Я вже давно не писала всерйоз від руки. Почерк у мене був страхітливий, але це заняття заспокоювало мене так, як не заспокоїло б ніщо інше.
Записавши все, що могла згадати, я склала аркуші в конверт, запечатала його й засунула в шухляду комода.
Чотирнадцятого квітня в Дубліні сили противників Договору захопили будівлю Чотирьох судів, розташовану на річці Ліффі з боку причалу, й оголосили її новим республіканським штабом. Також було зайнято кілька будівель уздовж О’Коннелл-стріт, а також в’язницю Кілмейнгем. На запаси та озброєння Вільної держави влаштовували набіги, а здобуті товари збирали в зайнятих будівлях. Це був початок затяжного кінця.
— Слухай, Енні, а ти не могла якось мене про це попередити? — поскаржився Майкл, і Томас так докірливо позирнув на нього, що Майкл зів’яв і провів пальцями крізь волосся.
— Вибач, дівчинко. Я часом кажу щось не до ладу, еге ж?
Майкл покинув Ґарва-Ґліб поспіхом; слідом за ним поїхав його супровід включно з вояком, який був поранений шрапнеллю. Томас замислився, чи не лишитись йому вдома, та в останню мить зібрав одну сумку та приготувався поїхати слідом, боячись, що далі може початися битва за Чотири суди і тоді його навички стануть у пригоді.
В Оїна зіпсувався настрій: йому сумно було бачити, як закінчуються веселощі й від’їздять гості. Він благав Томаса, щоб той узяв його із собою, взяв нас обох із собою, та Томас відмовився й пообіцяв, що за кілька днів буде вдома. Захоплення Чотирьох судів стало ескалацією конфлікту між двома сторонами, що віщувала кровопролиття, а я не могла згадати достатньо деталей, щоб його заспокоїти. Я просто знала, що почнеться бій. Будівля Чотирьох судів витримає вибух крадених боєприпасів, і в результаті загинуть люди. Хороші люди. Я просто не пам’ятала хронології подій чи деталей.
— Знаєш, Майкл має рацію, — сказала я Томасові, поки він збирав речі. — Я була стурбована. Деякі дати весь час горять у мене в голові, наче вогники. Деякі деталі не дають спокою. Та є й інші речі, інші події, що їх я маю пам’ятати й не пам’ятаю. Я постараюся краще, — пробелькотіла я.
— Мік кидається на тих, кого любить. Вважай, що це ознака довіри й ніжності, — зітхнув Томас.