«І як ти полегшиш мій біль, Ліаме? Енн зникла, — процідив я крізь зуби. — Я дозволяю тобі жити. Але твого болю полегшувати не стану».
«То була не Енні. Вона не була Енні. Присягаюся, Томмі. Я намагався тобі допомогти», — простогнав він.
Бріджид стверджує, що знайшла в шухляді Енн «план», список дат і обставин, що описують у загальних рисах убивство Майкла Коллінза. Що сталося з тими сторінками, Бріджид не знає. Вона сказала, що їх забрав Ліам, а він сказав, що, напевно, загубив їх в озері. Вони обоє впевнені, що моя Енн була самозванкою. Вони мають рацію. І водночас жахливо помиляються. Мені хочеться обома руками схопити Ліама за шию й оглушливо завити йому у вуха.
«Вона була схожа на Енні. Проте не була Енні», — твердо заявив він, хитаючи головою.
Раптом я усвідомив дещо жахливе.
«Звідки ти це знаєш, Ліаме? — прошепотів я, майже боячись це спитати, та все ж сповнений запаморочливої впевненості в тому, що нарешті дізнаюся правду. — Чому ти так певен?»
«Тому що Енні мертва. Вже шість років як мертва, — зізнався він. Шкіра в нього була волога, а очі виражали благання. Я почув, як наближається Бріджид, човгаючи до кімнати, у якій я облаштував лікарню, і підвівся, грюкнув дверима й замкнув їх. Я не міг мати справу з Бріджид. Поки що не міг.
„Звідки ти знаєш?“ — спитав я.
„Я був там, Томасе. Бачив, як вона померла. Вона була мертва. Енн була мертва“.
„Де? Коли?“ — закричав я так гучно, що мій голос відлунив у моєму просякнутому смутком мозку.
„У головпоштамті. Під час великоднього тижня. Доку, прошу, дай мені щось. Від болю я не можу нормально думати. Я тобі скажу. Та ти мусиш мені допомогти“.
Я мовчки, неакуратно вгородив йому в ногу шприц і впорснув морфій, а тоді витягнув шприца й відкинув геть, тимчасом як Ліам безвільно опустився на ліжко, на якому перебував. Йому так полегшало, що він тихо засміявся.
Я не сміявся. „Говори!“ — проревів я, і його сміх обернувся на гіркоту.
„Гаразд, Томмі. Я тобі скажу. Скажу“. — Він важко видихнув: його біль відступав, а розум полинув деінде. Кудись далеко. Я бачив це в його очах, у тому, як його голос перейшов у ритм оповідача, коли він почав ділитись історією, яку, напевно, подумки пережив уже тисячу разів.
„Тієї останньої ночі… в головпоштамті ми всі намагалися бути безтурботними. Намагалися поводитися так, ніби нам було байдуже, що на нас от-от обвалиться дах. Полум’я охопило всі входи, крім того, що був на Генрі-стріт, а йти вздовж Генрі-стріт — все одно, що, трясця, бігти смугою перешкод. Чоловіки бігали зі зброєю, стріляли на звуки й водночас один одному в спину. Я був останній. Деклан уже пішов уперед разом із О’Регіллі. Вони хотіли спробувати розчистити Мур-стріт для всіх інших, але відразу надійшла звістка, що їх усіх перестріляли. Мій менший брат, хай йому біс, завжди рвався геройствувати“.
Я відчув, як у мені здіймається спогад, густий і гарячий, як дим, що наповнював мені легені, коли я пішов тієї далекої суботи на Мур-стріт, шукаючи друзів. Двадцять дев’яте квітня 1916 року було найгіршим днем мого життя. До сьогодні. Сьогодні було гірше.
„Конноллі сказав мені простежити за тим, щоб усі вийшли з головпоштамту, перш ніж я евакуююся, — вів далі Ліам. Його голос сповільнився від морфію. — То була моя робота. Я мав дивитися, як бійці один за одним рятуються втечею, ухиляючись від куль і перечіпаючись через тіла. Тоді я й почув її. Раптом вона опинилася там, у головпоштамті, й пішла крізь дим. Вона мене налякала, Томасе. Я був напівсліпий і такий утомлений, що й рідну матір застрелив би, якби вона підійшла до мене ззаду“.
Я зачекав, поки він скаже її ім’я, та коли він це зробив, відсахнувся.
„Це була Енні. Не знаю, як вона повернулася до пошти. Там було пекло“.
„Що ти зробив?“ — прохрипів я.
„Я її застрелив. Я не хотів. Просто зреагував. Вистрілив у неї кілька разів. Став біля неї на коліна, а в неї були розплющені очі. Вона пильно дивилася на мене, і я вимовив її ім’я. Та вона була мертва. Тоді я вистрелив у неї знову, Томасе. Просто щоб упевнитися, що вона реальна“.
Я не міг на нього дивитися. Боявся, що зроблю з ним те, що він зробив із Деклановою Енн. Із матір’ю Оїна. З моїм другом. Я згадав безумство тієї ночі. Виснаження. Напруження. І зрозумів, як це сталося. Тоді я зрозумів би. Тоді я простив би йому. Та він шість років мені брехав і спробував покрити свої гріхи новим убивством.
„Я забрав її шаль — вона тримала її в руках: у головпоштамті було надто спекотно для тієї шалі. На ній не було ні краплинки крові“. Це його явно досі вражало. Я скривився, уявляючи, скільки крові мало натекти під її продірявленим кулями тілом.