Що знає вітер

Минулого тижня Еймон, ставлячи пастки, знайшов у болоті маленький червоний човник. Його викинуло на замулену мілину, і він притягнув його до берега. Під лавою в човнику Еймон знайшов дивну торбинку, у якій лежали закоркована урна і щоденник у шкіряній палітурці. Обидва предмети частково вбереглися від дії стихій. Він прочитав першу сторінку щоденника й одразу здогадався, що ця книжечка — моя. Урна й торбинка належали Енн — я в цьому не сумніваюся. Човник я сховав у сараї, прив’язавши його до крокв, щоб туди не ліз Оїн, а тоді заплатив Еймонові за те, що він його знайшов і приніс ці скарби мені.

Я сушив собі голову над щоденником, намагаючись збагнути, як він міг лежати в сумці в болоті, коли він уже стояв на високій полиці стелажа в бібліотеці. Я був певен, що мого примірника там не буде. Але він там був. Сторінки моєї книжки не пожовтіли, а шкіряна палітурка була гнучкіша, та він там був. Я отетеріло тримав зістарілий щоденник у лівій руці, а новіший — у правій, а мій розум незграбно й марно силкувався сформулювати правдоподібне пояснення. Такого не могло бути. Я поставив їх на полицю поряд, мало не очікуючи, що один із них розчиниться в іншому, відновивши рівновагу та єдність усесвіту. Та вони лежали один біля одного, минуле й теперішнє, сьогодні й завтра, і моє обмежене розуміння нітрохи на них не впливало. Можливо, колись ці дві книжечки знову стануть єдиним цілим, і кожна з них існуватиме у свій час, як перстень Енн.

Я щодня ходжу вздовж берега, виглядаючи її. Оїн ходить зі мною, і його погляд увесь час повертається до дзеркальної поверхні озера. Він питав мене, чи його мама в озері. А я сказав йому, що ні. Оїн спитав мене, чи попливла вона озером деінде, як він сам у своїх пригодах. Я сказав, що так і думаю, і це його, здається, заспокоїло. Гадаю, що Енн могла вигадати ці історії, щоб утішити Оїна в тому разі, якщо сама не зможе цього зробити.

«А ти не підеш так само, доку? — прошепотів Оїн, узявши мене за руку. — Не зникнеш у воді, покинувши мене?»

Я пообіцяв йому, що так не вчиню.

«Може, ми обидва зможемо піти геть, — замислився він і поглянув мені в обличчя, намагаючись полегшити мій біль. — Може, ми зможемо сісти в той човен у сараї й поплисти її шукати».

Тут я засміявся, радіючи, що здогадався повісити човен там, де Оїн до нього не дотягнеться. Та мій сміх не полегшив болю у мене в грудях.

«Ні, Оїне. Не зможемо», — лагідно сказав я, і він не став сперечатися.

Навіть якби я знав, як це зробити, навіть якби ми обидва змогли поплисти за нею через озеро в інший час, ми не змогли б рушити за нею. Щоб Енн узагалі існувала, Оїн має вирости в цьому часі, в цій епосі й завести сина, який виросте в епосі наступній. Деякі послідовності мають розгортатися природним шляхом. У цьому я певен. Енн потребуватиме дідуся навіть більше, ніж Оїн потребує мами. У нього є я. В Енн немає нікого. Тож Оїнові доведеться зачекати, а я пообіцяв чекати разом із ним, навіть якщо це означатиме, що я більше ніколи її не побачу.

Т. С.