Донька заблудла часу,
Минулого, що є.
Коли я вп’ялася в нього поглядом у приголомшеному мовчанні, він продовжив. Його обличчя стало червоним, мов Оїнове волосся. Я з кожним словом відчувала, як у моїй голові наростає шум вітру, а під шкірою збирається озеро.
Не йди, кохана, до води,
Тримайся берега, не моря.
По плесу йти не зможеш ти,
Сміх хвиль розлучить нас на горе.
Під моїми ногами вже не було межі, і я сіла на Томасів письмовий стіл. Від подиву в мене запаморочилось у голові.
— Енн? — спитав Кевін. — Хочете й цей?
Я безживно кивнула, і він зліз, не випускаючи книжки з правої руки.
— Можна поглянути? — прошепотіла я.
Кевін передав її мені в руки й застиг, явно вражений моїм шоком.
— Я думала, що цей щоденник загубився… в озері, — видихнула я, погладжуючи його. — Не… Не розумію.
— Може, це якийсь інший, — із надією в голосі припустив Кевін.
— Ні. Я знаю цю книжку… дати… Знаю той вірш. — Я повернула книжку йому. — Не можу на нього дивитися. Знаю, що ти цього не розумієш, але можеш прочитати мені перший запис?
Кевін узяв із моїх рук книжку, а коли прогортав сторінки, на землю злетіло кілька світлин. Він нагнувся, підхопив їх і з цікавістю позирнув на них.
— Це Ґарва-Ґліб, — сказав Кевін. — Цьому знімку, схоже, років зі сто, та маєток не надто змінився.
Кевін передав світлину мені. Саме її я показувала Дейрдре того дня в бібліотеці. Ту світлину, яку я сховала між сторінками щоденника, перш ніж виплисти на середину озера для прощання з Оїном. Це була та сама світлина, але постаріла на вісімдесят років.
— А це щось інше, — видихнув Кевін. Його погляд був заворожений наступною світлиною, яку він узяв до рук. Він округлив очі, примружився, а тоді зустрівся поглядом зі мною. — Ота жінка дуже схожа на вас, Енн.
На знімку були зображені ми з Томасом у «Ґрешемі»; ми не торкались одне одного, але чудово усвідомлювали свою близькість. Він повернувся обличчям до мене: було видно лінію його підборіддя, тонку скроню, м’якість губ під витонченим носом.
Мої знімки витримали подорож озером. Щоденник теж витримав. А я не витримала. Ми не витримали.
28 серпня 1922 року
До Корку ми поїхали вранці двадцять першого. Спускаючись зі сходів, Мік заточився і впустив пістолет. Той вистрілив, розбудивши всю хату й посиливши моє недобре передчуття. Я бачив у вікні Джо О’Райллі, який проводжав нас поглядом. Він, як і решта, благав Міка не їздити до Корку. Знаю, що йому стало легше на душі через те, що я був із Міком, хоча якась користь у бійці від мене завжди бувала лише після її закінчення. Усі мої історії про війну — медичні.
Починалося все непогано. Ми зупинилися в керразьких казармах, і Мік провів огляд. Ми зупинялися в Лімерику та в Маллоу, і Мік захотів зазирнути на армійські танці; там священник назвав його в обличчя зрадником, а мені облили спину пивом. Мік, почувши образу, навіть не здригнувся, а я допив свій віскі з мокрим задом. Трохи більше обурення Мік виказав, коли після нашого прибуття до готелю в Корку з’ясувалося, що тамтешні вартові міцно сплять. Він схопив обох хлопців за волосся й зіштовхнув їх лобами. Якби це було рік тому в готелі «Вонз» у Дубліні, він тут — таки й пішов би, не сумніваючись, що його безпеку порушено. Тепер він здавався не надто стурбованим і заснув, щойно його голова торкнулася подушки. Я задрімав, сидячи у кріслі під дверима, тримаючи на колінах Міків револьвер.
Можливо, річ була в тім, що я втомився, а може, в тому, що весь час, відколи зникла Енн, був затуманений горем, але наступний день минав як кінофільм, уривчастий і подібний на сон, позбавлений кольору та зв’язку з моїм власним життям. На першу половину дня в Міка були призначені зустрічі з рідними та друзями, і лише надвечір ми поїхали до замку Макрум. Я не пішов із ним досередини, а зачекав на подвір’ї з невеликим супроводом — Шоном О’Коннеллом і Джо Доланом із Мікового загону та ще десятком вояків і додаткових робочих рук для розбирання барикад, — який мав охороняти Міка під час поїздок Корком.
Біля Бандона у нас виникли проблеми, коли туристична автівка двічі перегрілась, а броньована застрягла на пагорбі. Одна прикрість викликала іншу. У просвітах між деревами виявили, що за ними викопано траншеї. Ми поїхали обхідним шляхом, заблукали, відірвалися від решти колони, спитали дорогу й врешті-решт возз’єдналися зі своїми перед останньою призначеною на той день зустріччю, попрямувавши до Крукстауна маленькою долиною під назвою Беал-на-Блат. Вуста квітів.
Тамтешня дорога, вузька й розбита, більше годилася б для кінного екіпажу, ніж для автомобільної колони. З одного її боку було горбисте узвишшя, а з другого — оброслий живопліт. Денне світло поступово зникало, а посеред дороги лежав на боці броварський возик без одного колеса. За ним мирно пасся віслюк, що звільнився від ноші. Колона сповільнилась, і туристична автівка заїхала в канаву, уникаючи перешкод на дорозі.