Найбільше я проводила час у 1923–1933 роках, поглинаючи всі згадки про Оїна. Томас так його любив, і саме йому, передусім, були присвячені його записи. Він радів перемогам Оїна, приймав його турботи близько до серця й тривожився, як батько. В одному записі він розповідав, як застукав шістнадцятирічного Оїна, коли він цілувався в лікарні з Міріам Мак-Г’ю, і стривожився, що Оїн перестане зосереджуватися на навчанні.
Мало що на світі п’янить менше, ніж закоханість і хіть, але Міріам Оїнові не підходить. Та й не на часі тепер романтична прихильність. Коли я порадив йому розмовляти з Міріам, а не цілуватися, він трохи образився. Поцілунки можуть обдурити, зате змістовна розмова обманює рідко. Він пирхнув і поставив під сумнів мій досвід. «Звідки тобі знати, доку? Ти ніколи не розмовляєш із жінками. І точно, хай йому біс, із ними не цілуєшся», — сказав він. Я нагадав йому, що колись кохав жінку, яка чудово розмовляла й цілувалася, — жінку, після якої я був утрачений для всіх інших, і, дідько, я добре знаю, про що кажу. Після згадок про Енн Оїн завжди стає задумливим. Опісля він говорив мало, та сьогодні постукав у двері моєї спальні. Коли я відчинив, він мене обняв. Я відчував, що Оїн ладен розплакатися, тож просто тримав його в обіймах, доки він не був готовий мене відпустити.
Після того мені довелося відкласти щоденники на кілька днів, але в них я знаходила більше втіхи, ніж болю. Коли думати про Томаса й маленького хлопчика, якого я покинула, було надто боляче, я гортала сторінки й поверталася на багато років назад, читаючи про їхні тріумфи й прикрощі, радощі та труднощі й споглядала, як вони разом ідуть далі.
Я знайшла запис за день смерті Бріджид. Про неї Томас писав співчутливо й милосердно. Я раділа, що вона все ж не залишилася сама. Я читала про хвороби та смерті у Дромагайрі і про нові ліки й нововведення в медицині. Подеколи Томасові щоденники скидалися на журнал прийняття пацієнтів, де було детально розписано безліч болячок і ліків, але про політику Томас не писав ніколи. Він неначе повністю відійшов від боротьби. Серцю патріота, про яке він говорив замолоду, прийшла на зміну відсторонена душа. Коли Майкла було вбито, у Томасі щось померло. Він утратив віру в Ірландію. А може, просто втратив віру в людей.
В одному записі за липень 1927 року Томас згадував про вбивство Кевіна О’Гіґґінса, міністра внутрішніх справ. У 1922 році О’Гіґґінс відповідав за впровадження особливих повноважень, які викликали так багато гіркоти. Убивство відбулося невдовзі після заснування нової політичної партії, Фіанна Файл, яку організували Еймон де Валера та інші видатні республіканці. Громадська думка була на боці де Валери. Хтось запитав Томаса, яку партію він підтримає на майбутніх виборах. Те, що він не став публічно підтримувати жодну, засмутило чимало кандидатів, які хотіли його схвалення й фінансової підтримки. Дізнавшись про Томасову реакцію, я охнула й перечитала його слова.
Якісь події неминуче завдають сердечного болю, якісь учинки виймають душу, і люди блукають по світу без душі, намагаючись знайти втрачене. В Ірландії через політику надто багато загублених душ. Я триматимуся за те, що лишилося від моєї.
Перші кілька рядків Оїн процитував у ніч своєї смерті. У мене відпали всі запитання щодо того, звідки Оїн знає ці щоденники, звідки в нього глибоке розуміння людини, яка його виростила. Поїхавши з дому, він узяв із собою всього один щоденник, але прочитав їх усі.
У Слайґо після візиту до лікаря я купила для Мейв стосик любовних романів, а також пакуночок маленьких тістечок-асорті блідих пастельних кольорів. Приїхала без попередження, бо не мала її телефона. Вона підійшла до дверей у темно-блакитній блузі, жовтих широких штанях і леопардових капцях. На ній була свіжа фіалкова помада, а її радість від зустрічі зі мною була щира, хоч вона й удала роздратування.
— Довго ж вас тут не було, юна леді! — насварилася вона. — Минулого тижня я спробувала дійти до Ґарва-Ґліба пішки, а отець Дорнан потягнув мене додому. Він гадає, що в мене маразм. Не розуміє, що я просто стара й нечемна.
Я ввійшла слідом за нею до будинку й зачинила двері ногою, тимчасом як вона теревенила далі.
— Я вже стала думати, що ви, Енн Сміт, теж нечемні. Я так мило вас запросила, а ви до мене не йдете. Це що, тістечка? — Вона понюхала повітря.