— Ні. Я… заплуталася. Мало що пам’ятаю. Можеш мені сказати? Будь ласка.
— Мені майже шість.
— Шість? — зачудувалась я. Шість. Мій дідусь народився 1915 року, менше ніж за рік до повстання, що забрало життя його батьків. Якщо йому майже шість, то надворі… 1921 рік. Мені снився 1921 рік. Мені приверзлося, що мене застрелили і я мало не потонула. Можливо, я померла. Я не почувалася мертвою. У мене боліла рана — навіть попри знеболювальне. Боліла голова. Болів живіт. Але язик працював. У снах мій язик ніколи не працював.
— Твій день народження — одинадцяте липня? Це я пам’ятаю, — сказала я.
Оїн з ентузіазмом кивнув, мало не торкнувшись худими плечима непропорційно великих вух, і всміхнувся так, наче я трішки реабілітувалася.
— Так.
— А… який нині місяць?
— Червень! — писнув він. — Тому мені майже шість.
— Ти тут живеш, Оїне?
— Так. Із доком і бабунею, — нетерпляче відповів він, почуваючись так, ніби цим усе пояснив.
— Із лікарем? — Добрий лікар, Томас Сміт. Оїн казав, що той був йому як батько. — Оїне, як звати лікаря?
— Томас. Але бабуня зве його доктор Сміт.
Я стиха засміялася, тішачись, що в мене такий детальний сон. Не дивно, що рятівник був мені знайомий. Це ж чоловік зі знімків, чоловік із блідим поглядом і неусміхненими вустами, той, хто, за словами Оїна, кохав Енн. Сердешний Томас Сміт. Він був закоханий у дружину свого найкращого друга.
— А хто твоя бабуня? — спитала я хлопчика, насолоджуючись запаморочливою сонною головоломкою, у яку потрапила.
— Бріджид Ґаллагер.
— Бріджид Ґаллагер, — видихнула я. — Правильно.
Бріджид Ґаллагер. Оїнова бабуся. Мати Деклана Ґаллагера. Свекруха Енн Ґаллагер. Енн Ґаллагер.
Томас Сміт назвав мене Енн.
— Томас каже, що ти моя мама. Я чув, як він казав про це бабуні, — квапливо проказав Оїн, і я охнула, а рука, яку я підняла, щоб його торкнутися, впала на ліжко. — Мій тато теж повернеться? — продовжив він, не чекаючи на мою відповідь.
Його батько? О господи. Це і є Оїн. Це мій Оїн. Ще геть дитина. А його мати й батько мертві. Я не його мати, і ніхто з них не повернеться. Я затулила очі руками й наказала собі прокинутись.
— Оїне! — покликала жінка звідкілясь у будинку, шукаючи маленького хлопчика, і той миттю зник, помчавши до дверей і вислизнувши з кімнати. Двері обережно, тихенько зачинились, і я дозволила собі провалитися в інший сон, у безпечну пітьму, де дідусі не оберталися на маленьких хлопчиків із багряним волоссям і чарівними усмішками.
Коли я прокинулася знову, моєї шкіри торкалися чиїсь руки, а ковдру було відсунуто вбік, тож мій живіт був оголений, поки мені міняли пов’язки.
— Загоїться швидко. У боці залишиться шрам, та могло б бути й гірше.
Це знову був чоловік зі світлин. Томас Сміт. Він мав мене за іншу людину. Я заплющила очі, щоб від нього відгородитись, але він не йшов. Його пальці спритно оминали мій супротив, стійкі та впевнені. Я запанікувала, стала дихати коротко й шумно.
— Тобі болить?
Я писнула — радше зі страху, ніж від болю. Мені було страшно себе виказати. Я не була тією, за кого він мене мав, і раптом мені стало дуже лячно сказати йому, що він припустився жахливої помилки.
— Ти так довго спала. Енн, тобі доведеться якось зі мною поговорити.
Що я скажу, якщо з ним говоритиму?
Він дав мені ложку чогось прозорого й липкого, і я замислилася, чи не винен у моїх галюцинаціях лауданум.
— Бачила Оїна? — спитав він.
Я кивнула й ковтнула, згадавши образ маленького хлопчика з яскравим волоссям і знайомими очима, що глипав на мене крізь латунне підніжжя. Мій розум витворив дуже гарну дитину.
— Я сказав йому не заходити сюди, — зітхнув Томас. — Але, правду кажучи, не можу ставити це хлопчині на карб.
— Він достоту такий, яким я його уявляла.
Я проказала це тихо, повільно, стараючись передусім вимовити слова так, як вимовив би їх мій дідусь. Зімітувати цей м’який акцент мені було під силу, і я імітувала його все життя. Проте в цьому відчувалася фальш, і, намагаючись обманути Томаса Сміта акцентом, я скривилася. Слова були правдиві. Оїн був достоту такий, яким я його уявляла. Та я не була його матір’ю, і все це було не насправді.
Коли я прокинулася знову, в голові у мене було набагато ясніше, а кольори, які плавали у відтінках темного багрянцю й помаранчевого у світлі вогню, тепер залишалися на місці, не виходячи за межі конкретних ліній і сталих форм. За шибками двох високих вікон збиралося (чи, може, зникало?) світло. Ніч уже поблякла, але сон тривав.