Вогонь у каміні й маленький хлопчик з іменем мого дідуся зникли, утім, біль загострився, а чоловік із лагідними руками залишився. Томас Сміт сидів згорбившись у кріслі, неначе заснув, пильнуючи мене. Донедавна я вивчала його чорно-білим, коли він дивився на мене зі старої світлини, а тепер вдивлялася в нього знову, кажучи собі, що в моїх обманах немає небезпеки. Тіні в кімнаті майже не додавали йому кольору. Його волосся мало той самий відтінок, що й на знімку, — темний, — але тепер я знала, що глибоко посаджені очі, на які падає старомодно зачесане назад волосся, мають блакитний колір — єдиний колір, що вирізнявся в тумані. Його вуста були злегка розтулені, і їхня лагідна форма та спокійний ухил пом’якшували надто масивне підборіддя, надміру худе обличчя й занадто гострі вилиці.
Його одяг пасував би набагато старшому чоловікові: штани з високою талією, а над ними — приталений жилет, застебнутий на пласкому тілі. Бліда костюмна сорочка без комірця застебнута під горло. Рукави — закасані по лікоть, а ноги в чорних брогах стояли твердо, наче він задрімав, очікуючи, що його ось-ось розбудять. У кріслі з високою спинкою він здавався довгим і кутастим, його кінцівки вільно звисали, зап’ястки й пальці рук тягнулися до підлоги — немов виснажений король-воїн заснув на троні.
Мені хотілося пити, а ще мій сечовий міхур був повен. Я повернулася ліворуч і спробувала підвестися, відштовхнувшись, та враз охнула від вогненного болю в боці.
— Обережно. Знову відкриється рана, — запротестував Томас. Голос у нього був по-сонному грубий і по-ірландськи м’який. Я почула, як він підвівся, і його стілець зарипів, але я не стала на те зважати й відчула, як ковдра спала з моїх пліч, хоча я зібралася на силі й підтягнула простирадло до грудей. Де мій одяг? Я сиділа оголеною спиною до нього й почула, як він підійшов і зупинився біля ліжка.
Томас підніс до моїх губ склянку води, і я вдячно стала її пити. Він тримав руку, теплу і тверду, у мене на спині.
— Де ти була, Енн?
«Де я зараз?»
— Не знаю, — пошепки вимовила я. Дивитися на нього, щоб оцінити його реакцію, я не стала. — Не знаю. Знаю тільки, що я… тут.
— І як довго ти тут будеш? — Його голос був такий холодний, що мій страх зріс, наповнивши мої груди, викликавши заніміння в кінцівках і пульсацію в кінчиках пальців.
— Теж не знаю, — відповіла я.
— Це вони з тобою таке зробили? — спитав він.
— Хто? — У моїх думках це слово було зойком, а на вустах — зітханням.
— Контрабандисти зброї, Енн. — Тепер настала його черга шепотіти: — Ти була з ними?
— Ні. — Я рішучо захитала головою — кімната від цього аж попливла. — Мені треба до вбиральні.
— Вбиральні? — Він від подиву підвищив голос.
— До туалету? До виходку? — Я пошукала в голові відповідні ірландські назви.
— Тримайся за мене, — наказав він, схилившись наді мною та просунувши під мене руки. Я, борюкаючись із простирадлом, узагалі не змогла триматися за нього, бо силкувалася не розкритися, коли він випрямився й підняв мене.
Він виніс мене з кімнати й проніс вузьким коридором до вбиральні, а там обережно посадовив на унітаз. Високо на стіні висів бачок, з’єднаний довгою латунною трубкою з бездоганно круглим сидінням. Приміщення було досконало прибране, а вмивальник-стійка й ванна з декоративними ніжками та важкими округлими вигинами гордо виблискували.
Я абсурдно раділа, що йому не довелося пхатися через увесь будинок до нужника на подвір’ї та що мені не довелося присідати над нічною вазою. Наразі про присідання й мови бути не могло.
Томас пішов без жодного слова, явно впевнений, що з рештою я можу впоратися сама. Кілька хвилин по тому він повернувся й тихо постукав у двері, і я відчинила йому, помітивши наші відображення в маленькому дзеркалі над раковиною, а тоді він знов обережно підхопив мене, зустрівшись зі мною поглядом у склі. Моє волосся обернулося на кучеряве вороняче гніздо, з одного боку притиснуте сильніше, ніж із другого, а в очах за ледь теплою зеленню була порожнеча. Я мала жахливий вигляд і була надто виснажена, щоб цим перейматися. Коли він повернув мене на ліжко й накрив ковдрою, я вже майже встигла заснути.
— П’ять років тому я знайшов Деклана. Проте не знайшов тебе, — сказав він так, наче більше не міг мовчати. — Я думав, що ви з Декланом разом. Евакуював поранених із головпоштамту на Джервіс-стріт. Потім вогонь став надто великим, з’явилися барикади, і я не зміг повернутись.
Я підняла бетонні повіки й побачила, що він із сумним виразом обличчям пильнує за мною. Він потер лице так, наче міг стерти цей спогад.