— Коли полум’я поглинуло головпоштамт, його всі покинули. Деклан…
— Головпоштамт? — Я була страшенно втомлена, і запитання вихопилося саме собою.
Він витріщився на мене, наморщивши чоло.
— Пошта, Енн. Хіба ви з Декланом і добровольцями не були на пошті? Мартін сказав, що гадав, ніби ти евакуювалася з жінками, та Мін повідомила, що ти повернулася. Сказала, що будеш із Декланом до кінця, ти на цьому наполягла. Але з Декланом тебе не було. Куди ти поділася, Енн?
Я цього не пам’ятала, та раптом здогадалася. Великоднє повстання. Він описував події, які я досить детально вивчала.
— Тієї битви нам було не виграти, — бурмотів Томас. — Ми всі це знали. Це знали ви з Декланом. Ми говорили про те, що означатиме революція, що означатиме навіть звичайна відсіч. У цьому було щось славне. Славне й жахне.
— Славне й жахне, — прошепотіла я, уявляючи це й знову думаючи, чи не створила я, бува, цієї сцени так, як у дитинстві вигадувала історії, ставлячи себе в самісінький центр подій і гублячись у власних витворах.
— Наступного дня після нашого відступу з головпоштамту лідери здалися. Я знайшов Деклана: він лежав на вулиці. — Говорячи про Деклана, Томас пильно стежив за мною, а я могла хіба що безпорадно глипати на нього у відповідь. — Він не покинув би тебе в головпоштамті, а та Енн, яку я знав, не покинула б його взагалі.
«Та Енн, яку я знав».
Мені закрутило в животі від страху, кислого й пекучого. Цей поворот сюжету мені не подобався. Оїнової матері так і не знайшли. Її тіла так і не знайшли. Вирішили, що вона мертва, так само як і її чоловік, — загубилася під час повстання, що закінчилося просто жахливо. А тепер я тут і знову викликаю запитання, які вже давно були забуті. Це погано. Це дуже погано.
— Ми про це знали б. Якби тебе відправили до Англії разом із іншими в’язнями, ми про це знали б. Інших жінок випустили. Всіх випустили. Кілька років тому. А… а з тобою все гаразд! — твердо сказав Томас і відвернувся, засунувши руки до кишень штанів. — Твоє волосся… твоя шкіра. Ти маєш… гарний вигляд.
Мені поставили на карб добре здоров’я; до того ж він сказав це різко, хоча жодного разу не підвищив голосу. Відтак повернувся до мене знову, але до ліжка не підійшов.
— Ти маєш гарний вигляд, Енн. Ти, певна річ, не марніла в англійській в’язниці.
Я не мала що сказати. Не могла надати жодного пояснення. Я не знала, що сталося з Енн Ґаллагер із 1921 року. Не знала. Мені згадалися могили в Баллінаґарі, високий надгробок із прізвищем «Ґаллагер» біля підніжжя. Той надгробок був спільний для Енн і Деклана, і дати на ньому були чіткі: 1892–1916 роки. Я бачила його вчора. Я просто сню. Просто сню.
— Енн? — не вгавав Томас.
Я чудово вміла брехати. Не через облудність, а через те, що мій розум умів миттєво вигадувати різні варіанти й сюжетні повороти, і будь-яка моя брехня оберталася на альтернативну версію історії. Така вправність мені не надто подобалась, але я вважала це виробничим ризиком. Тепер я брехати не могла. Не знала достатньо, щоб створити переконливу історію. Поки що не знала. От я засну, а коли прокинуся, це закінчиться. Я зціпила зуби й заплющила очі, відгороджуючись від усього цього.
— Не знаю, Томасе.
Я вимовила його ім’я, неначе благаючи залишити мене у спокої, й повернула голову до стіни: мені було потрібно сховатися серед власних думок, і був потрібен простір для їхнього вивчення.
8 вересня 1917 року
«Ґарва-Ґліб» означає «суворе місце». Я завжди вважав, що це цікава назва як на таку чудову місцину, бо його земля лежить біля озера, дерева тут високі, ґрунт плодючий, а трава зелена. Ця земля — не суворе місце. Проте для мене Ґарва-Ґліб завжди був саме такий. Суворе місце. Складне місце. Повсякчас я розривався між любов’ю й огидою до нього. Тепер він належить мені, але так було не завжди.
Він належав Джонові Таунсенду, моєму вітчимові, англійському землевласникові, чиїй родині було надано землю на озері за триста років до його народження. Джон був хорошою людиною. Він був люб’язний до моєї матері й до мене, і після його смерті цю землю успадкував я. Ірландець. Земля вперше за триста років опинилася в ірландських руках. Я завжди вважав, що ірландською землею мають володіти ірландці та ірландки, люди, які жили й помирали в цьому ґрунті з покоління в покоління.
Однак це усвідомлення не викликало в мене гордості чи радості через відновлену справедливість. Замість цього, роздумуючи про Ґарва-Ґліб і долю, що всміхнулася мені, я зазвичай сповнювався тихого відчаю. Кому багато дано, з того багато й спитають, і я питав із себе чимало.