Бували миті, коли я ридала зі страху, накриваючи лице ковдрою, щоб сховатися й затремтіти під покривалом, якого не мало існувати насправді — і не існувало насправді. Цих людей — Томаса, Бріджид, Оїна — їх не існувало. Вже не існувало. Та все ж вони були поруч, такі самі живі, як я, складалися з плоті, кісток і почуттів і проживали дні, що вже минули. А тоді сльози починали литися знову.
Я була наполовину впевнена, що померла, що загинула на озері й потрапила до якогось дивного раю, де Оїн знову був дитиною. Зрештою ця думка зблиснула, стала рости й перетворилася з іскри на полум’я, зігрівши мене й зупинивши шалену круговерть моїх думок. Оїн поруч, у цьому місці. У моєму світі його не стало. Тут ми знову разом, як він і обіцяв. Через Оїна мені захотілося там залишитися, хай навіть і ненадовго.
Томас часто заглядав до мене, міняв пов’язки й перевіряв, чи нема інфекції.
— Енн, у тебе все буде гаразд. Болітиме. Та все буде гаразд. Серйозних ушкоджень немає.
— Де Оїн? — запитала я. Хлопчик не навідувався до мене від тієї першої ночі.
— Бріджид на кілька днів поїхала в Кілтіклогер до сестри.
— Кілтіклогер, — повторила я, намагаючись згадати, де чула цю назву раніше, а тоді повідомила цікавий факт із глибин свого розуму: — У Кілтіклогері народився Шон Мак-Діармада.
— Так. Його мати, Мері, була з Мак-Морров. Вони з Бріджид — сестри.
— Деклан і Шон були кузенами? — здивувалась я.
— Так. Енн, ти ж це знаєш.
Я змогла хіба що захитати головою, не вірячи цьому й не бажаючи цього визнавати. Чому Оїн приховував від мене таку значну частку своєї історії? Такий важливий родинний зв’язок, а він так і не розповів про нього. Бріджид Мак-Морров Ґаллагер. Я заплющила очі та спробувала очистити голову, але перед тим із моїх вуст усе-таки злетіло дещо відверте.
— Бріджид не хоче підпускати Оїна до мене, — прошепотіла я.
— Так, — не соромлячись відповів Томас. — Ти можеш поставити це їй на карб?
— Ні. — Я чудово розуміла Бріджид. Я собі теж не довіряла б. Та я не була винна у гріхах Енн, хай якими вони були. — Я хотіла б прийняти ванну. Чи можна було б це зробити?
Мені потрібно було скупатися. Конче потрібно. Моє волосся розпрямилось і безживно падало мені на спину, і я ніяково його пригладила.
— Ні. Ще ні. Тобі потрібно тримати рану в сухості.
— А чи не можна мені просто трішки помитися? Ганчіркою? Почистити зуби, можливо, вимити голову?
Його погляд упав на сплутані патли і швидко ковзнув убік. Томас кивнув.
— Якщо ти відчуваєш у собі вдосталь сил, то так. Але прислуги зараз немає. Навіть Бріджид відсутня й не може тобі допомогти.
Я не хотіла, щоб Бріджид мені допомагала. Вона якось увірвалася до моєї кімнати студеним вітром і залишила по собі протяг. Вона не дивилася на мене прямо, навіть тоді, коли допомагала влізти у старезну нічну сорочку, що зав’язувалася на шиї й сягала моїх щиколоток.
— Томасе, я можу зробити це сама.
— Волосся — ні. Розтягнеш шви на боці. Цим займусь я, — твердо сказав він, відгорнув ковдру й допоміг мені підвестися. — Можеш ходити?
Я кивнула, і він притримав мою руку, поки я човгала до ванної, куди Томас носив мене кілька разів за останні дні. Постійна й буденна потреба попісяти була однією з тих речей, які й переконали мене, що я не сню. І не мертва.
— Спершу зуби, будь ласка, — попросила я.
Томас поклав на раковину маленьку дерев’яну щітку з короткими щетинками й тюбик, чимось схожий на знайому мені зубну пасту. Щетинки були виготовлені з шерсті якоїсь тварини й жорсткі. Я постаралася не надто замислюватися про це та про мильний смак пасти. Терла обережно, дотерши зуби пальцем, щоб уникнути кровотечі. Томас чекав, коли у трубах забулькає тепла вода, — і тоді я помітила невеличку зморшку між його брів, а також те, як він стежить за мною. Коли я закінчила, Томас підсунув до величезної ванни на декоративних ніжках дерев’яний табурет середньої висоти й опустив мене на нього. Я закуталась у стару сорочку Бріджид, яка кепсько на мені сиділа, і спробувала перехилитися через край великої ванни, але кут вийшов такий, що я засичала від болю.