Мене прип’яло до подушок хвилею смутку й жалю. Я повелася так дурнувато, так легковажно. У тій книжці жив Томас Сміт, а тепер її не стало. Ми крихти, дрібні скалки скла й порошинки. Нас багато, як піщинок уздовж берега, що їх не відрізнити одну від одної. Ми народжуємося, ми живемо, ми помираємо. І цей цикл нескінченно продовжується далі. Спливає безліч життів. А помираючи, ми просто зникаємо. Мине кілька поколінь. І ніхто не знатиме, що ми взагалі були. Ніхто не згадає, якого кольору в нас були очі чи яка пристрасть у нас вирувала. Врешті ми всі стаємо каменями у траві, замшілими пам’ятниками, а часом… не дотягуємо й до цього.
Навіть якщо я повернуся до життя, яке втратила в озері, книжки все одно не буде. Не буде Томаса Сміта — нахилу його букв, стилю його мовлення, його надій і страхів. Його життя. Зникло. І ця думка була мені нестерпна.
19 березня 1919 року
Велика війна скінчилася, зате війна в Ірландії тільки починається. Одинадцятого листопада було підписано перемир’я, що знаменувало фінал кривавого конфлікту й кінець страхам перед призовом. Навіть без призову все-таки билося понад двісті тисяч ірландських хлопців, і тридцять п’ять тисяч із них загинуло за країну, яка не визнає їхнього права на самовизначення.
Можливо, те, що кипить у цьому казані, нарешті готове политися через вінця. На загальних виборах у грудні кандидати від «Шинн Фейн» здобули сімдесят три зі ста п’яти місць для ірландців у Палаті общин Сполученого Королівства. Жоден із цих сімдесяти трьох не посяде свого місця у Вестмінстері. Згідно з маніфестом, що його підписав 1918 року кожен член «Шинн Фейн», Ірландія сформує власний уряд, перший Дойл Ерен.
Мік організовував утечі політв’язнів, таємно проносячи пилки для розрізання ґрат, перекидаючи через стіни мотузяні драбини й видаючи ложки в кишенях їхніх пальт за револьвери, щоб відлякати наглядачів. Розповідаючи про втечу із в’язниці Маунтджой і про те, як вони дістали двадцятьох в’язнів замість трьох, він сміявся без упину.
«О’Райллі чекав під тюрмою з трьома велосипедами! — волав він. — Він прийшов сюди й почав кричати, що вся тюрма на волі».
У лютому Мік визволив із Лінкольнської в’язниці Еймона де Валеру, новообраного президента Ірландської республіки, а тоді довідався, що де Валера збирається поїхати до Америки добувати гроші й підтримку незалежності Ірландії. Як довго він там пробуде, невідомо. Я ніколи не бачив Міка таким розгубленим. Він почувається покинутим, і я не можу ставити це йому на карб. На його плечах лежить величезний тягар. Він спить навіть менше за мене. Мік готовий до повномасштабної війни, але громадськість, як каже де Валера, не готова.
У мене було дуже мало часу на збирання інформації. По всій Європі почався спалах грипу, і мій маленький куточок Ірландії теж цього не уникнув. Я рідко коли пам’ятаю, який сьогодні день, і намагаюся триматися подалі від Оїна та Бріджид, щоб захистити їх від хвороби, яка, найпевніше, чіпляється за мою шкіру й одяг. Якщо мені взагалі щастить прийти додому, я роздягаюся в сараї, а скільки разів я скупався в озері, вже й не скажу.
Веслуючи озером, щоб навідатися до О’Браєнів, я раз чи двічі бачив Пірса Шієна й Мартіна Керріґана. Я знаю, що вони возять зброю з доків Слайґо. Куди вони прямують, як залишають озеро, я не знаю. Якщо вони мене й бачили, то вдають, ніби цього не сталося; гадаю, так безпечніше для нас усіх.
Минулого тижня помер від грипу Віллі, онук Пейдера й Поллі О’Браєнів. Він був не набагато старший за Оїна. Оїн сумуватиме за малим. Вони кілька разів гралися разом. Пейдер наполіг на тому, щоб розвіяти попіл хлопчика над озером. Кремації почали віддавати перевагу, щоб зупинити поширення хвороби. Позавчора Пейдерів човен прибило до берега з дромагайрського боку озера. Еймон Доннеллі знайшов човен, але Пейдера там, на жаль, не було. Він не повернувся додому, і ми боїмося, що його забрало озеро. Тепер сердешна Поллі геть сама. Довкола забагато смутку.