— Я просто вважаю, що Енн у великому боргу перед тобою й має якнайшвидше почати його віддавати, — відказала Бріджид, розпашівшись і підвищивши голос.
— Бріджид, я сам розберуся зі своїми боргами й боржниками, — тихо, але різко заявив Томас.
Бріджид здригнулась, а Томас зітхнув.
— Спершу двоє жебраків, а тепер троє? — Бріджид пирхнула. — Адже ми жебраки, чи не так?
— Бабуню, мама — не жебрачка без совісті. Тепер уже ні. Вона продала свої кульчики. Тепер вона багата, — радісно повідомив Оїн.
Бріджид відсунула свій стілець і рвучко підвелася:
— Ходімо, Оїне. Час скупатись і лягти. Скажи докові «на добраніч».
Оїн запротестував, хоча його тарілка вже досить давно була порожня.
— Я хочу, щоб мама розповіла мені про пса Кулана, — почав канючити він.
— Не сьогодні, Оїне, — сказав Томас. — День був довгий. Іди зі своєю бабунею.
— Добраніч, доку, — сумно промовив Оїн. — Добраніч, мамо.
— Добраніч, Оїне, — відповів Томас.
— Добраніч, серденько, — додала я й послала йому повітряний поцілунок. Після цього Оїн усміхнувся й теж поцілував собі долоню й послав поцілунок мені — так, наче робив це вперше.
— Оїне! — вимогливо сказала Бріджид.
Він вийшов із кімнати слідом за бабусею, опустивши плечі й повісивши голову.
— Іди спати, Енн, — наказав Томас, коли звуки їхніх кроків стихли. — Ти ось-ось заснеш обличчям у супі. Я із цим розберусь.
Я підвелася, зігнорувавши його, й зібрала у стос тарілки довкола себе.
— Бріджид має рацію. Ти пустив мене до свого будинку. Нічого не спитавши… — заговорила я.
— Нічого не спитавши? — сухо перебив він. — Я пам’ятаю, що поставив кілька запитань.
— Нічого не вимагаючи, — поправила я себе. — І коли я не відчуваю остраху, то відчуваю неймовірну вдячність.
Він підвівся й забрав тарілки.
— Важкі речі носитиму я. А ти можеш мити.
Ми працювали тихо. Нам обом було не надто затишно на кухні, хоча, як я підозрювала, з різних причин. Я не знала, де що має стояти, а Томас майже нічим не міг допомогти. Я замислилася, чи доводилося йому коли-небудь мити тарілки або готувати їжу.
Мене здивувала тамтешня розкіш: величезний холодильний ящик, чимала раковина, дві вбудовані пічки, вісім електричних горілок і комора (Томас називав її спіжарнею) завбільшки із саму їдальню. Стільниці були величезні, всі поверхні — чисті й добре доглянуті. Я вже знала цю оселю, і зручності в ній були нетипові для пересічних осель 1920 року, особливо на селі в Ірландії.
Я читала запис у щоденнику Томаса про Ґарва-Ґліб, про його вітчима, про багатство, яке він успадкував, і відповідальність, яку Томас відчував через це.
Я зібрала всю їжу з тарілок і склала її в миску, боячись викидати. Хіба свині не їдять об’їдки? Я знала, що Томас мав свиней, овець, курей і коней, яких доглядали О’Тули. Я сполоснула тарілки та блюдця, склавши їх стосом в одній раковині й не зумівши відшукати нічого схожого на господарське мило. Томас прибрав зі столу в їдальні, запхав недоїдки до холодильного ящика, а хліб із маслом повернув до спіжарні. Я обтерла стільниці, полюбувавшись важкими дерев’яними поверхнями, заяложеними й добре використовуваними руками, вправнішими за мої. Я не сумнівалася, що Бріджид ще спуститься, щоб перевірити мою роботу, та без практичної підготовки я не могла впоратися краще.
— Чого ти боїшся? — тихо спитав Томас, дивлячись, як я закінчую.
Я вимкнула воду й витерла руки, задоволена тим, як ми все прибрали: тепер сюди не полізуть миші.
— Ти сказала, що відчуваєш неймовірну вдячність, коли не настрашена чимось. Чого ти боїшся? — наполегливо продовжив він.
— Усе дуже… непевне.
— Бріджид непокоїться, що в разі, коли ти підеш, то забереш із собою Оїна. Тому й поводиться так недружньо, — сказав Томас.
— Я цього не зроблю. Ніколи… куди я пішла б? — затинаючись відповіла я.
— Залежить від обставин. Де ти була? — поцікавився він, і я ухилилася від відповіді на запитання, яке він уперто продовжував ставити.
— Я ніколи не вчинила б так із Оїном, Бріджид чи з тобою. Дім Оїна тут, — запевнила його я.
— А ти його мати.
Мені захотілося зізнатися, що це не так, що я не маю жодних прав на нього, а просто його люблю. Та я цього не зробила. Зізнатись означало б позбавити себе доступу до єдиного, що мене цікавило. Тож я зізналася лише в тому, в чому могла.
— Томасе, я дуже сильно його люблю.
— Знаю. Вже що-що, а це я знаю, — зітхнув Томас.
— Обіцяю, я не заберу Оїна з Ґарва-Ґліба, — заприсяглась я, поглянувши йому в очі.