На мені були светр і штани, у які я була вдягнена того дня, коли Томас витягнув мене з озера. Я не очікувала, що хтось прийде, і не мала одягу для сну, крім пишних сорочок, які вночі обкручувалися довкола мого тіла й душили мене. Я досі ще думала про майбутнє, про повернення додому. До того ж у цьому одязі я більше почувалася собою, а щоб створити особливу історію для бездоганного маленького хлопчика, я мусила бути Енн Ґаллагер, письменницею.
Томас знову постукав й обережно повернув дверну ручку.
— Можна? — спитав він. В одній руці Томас як справжній сумлінний лікар тримав сумку з медичним начинням.
Я кивнула, не відриваючи погляду від стосика паперу, що на ньому черкала свої ідеї, перш ніж перенести їх на сторінки, які чекали на мене.
Він підійшов ззаду, я відчула його тепло спиною.
— Що це?
— Я роблю Оїнові на день народження книжку. Пишу для нього історію, яку ще ніхто ніколи не розповідав. Дещо призначене тільки для нього.
— Ти її пишеш? — У його голосі було щось таке, від чого моє серце прискорилося.
— Так.
— Ти завжди просила Деклана, щоб він тобі читав. Казала, що літери рухаються, коли ти намагаєшся їх прочитати. Я гадав, що писати тобі також важко, — поволі проказав він.
— Ні. Мені не важко ні читати, ні писати, — прошепотіла я й відклала олівець.
— А ще ти — шульга, — здивовано зауважив Томас.
Я невпевнено кивнула.
— Я, мабуть, ніколи цього не знав. Деклан був шульгою. Оїн теж шульга.
Томас замислено замовкнув на кілька секунд. Я зачекала, боячись братися за писання знову, щоб він не помітив дечого іншого.
— Енн, я повинен оглянути твою рану. Вона, певно, достатньо загоїлася, щоб можна було зняти шов.
Я слухняно підвелася.
Оглянувши мій одяг і знову позирнувши на моє незібране волосся, він наморщив чоло.
— Графиня Маркевич носить штани, — бовкнула я в намаганні захиститися. Графиня Маркевич була однією з чільних постатей в ірландській політиці, жінкою, що народилася в багатстві, та більше цікавилася революцією. Після Повстання її ув’язнили, і вона зажила певної скандальної слави й поваги в народі, особливо серед тих, хто співчував боротьбі за незалежність Ірландії. Те, що вона вийшла заміж за польського графа, робило її ще цікавішою.
— Так. Я про це чув. Це вона їх тобі дала? — відказав Томас, саркастично скрививши губи.
Зігнорувавши його, я підійшла до ліжка й обережно витягнулася на свіжому простирадлі. Я ненароком побачила, як Мейв його прасувала. Тоді вона швидко навчила мене користуватися праскою, хоч і наполягла на тому, що мені не треба буде самій прасувати собі одяг. Його вже було випрасовано й розвішано у величезній дерев’яній шафі в кутку.
Я задерла поділ светра, відкриваючи бинти, і склала його нижню частину в себе на грудях, але край пов’язки все одно затуляв пояс штанів. Я розстебнула їх і спустила на дюйм, невідривно вдивляючись у стелю. Томас бачив на мені й менше одягу. Набагато менше. Але таке оголення — то було щось інше: я неначе займалася стриптизом; і коли Томас ніяково прокашлявся, я зніяковіла ще дужче. Він підтягнув стілець, що стояв біля столу, до мого ліжка й сів, а тоді вийняв зі своєї сумки маленькі ножиці, щипчики та пляшечку йоду. Зняв пов’язку, якою я скористалася напередодні, протер відкрите місце і твердою рукою заходився висмикувати нитку з мого боку.
— Коли ми були в універмазі, Беатріс Барнс повідомила мені, що тобі ще потрібно кілька речей. Позаяк тобі довелося вдягнути штани графині Маркевич, я схильний їй вірити.
— Я не хотіла, щоб ти платив за мій одяг, — промовила я.
— А я не хотів, щоб ти думала, ніби я хочу, щоб ти пішла, — відказав він — тихо, неквапливо, стараючись, щоб я його зрозуміла.
Я ковтнула, рішучо налаштована не заплакати, та відчула, як по обличчю стекла зрадницька сльоза і щезла в моєму вусі. До смерті Оїна я мало плакала. А тепер постійно робила це.
— У моїй автівці повно пакунків. Я занесу їх, коли закінчу тут. Беатріс запевнила мене, що тепер ти маєш усе, що тобі потрібно.
— Томасе…
— Енн, — відповів він таким самим тоном і ненадовго зазирнув своїми блакитними очима мені в очі, а тоді продовжив обережно чикати ножицями. Я відчувала його м’яке дихання на шкірі й заплющила очі, бо в животі затріпотіли метелики, а голі пальці в мене на ногах зігнулися. Мені подобалося, коли він мене торкався. Подобалося, коли його голова схилялася над моїм тілом. Подобався він.
Томас Сміт належав до тих людей, які можуть тихо прослизнути до кімнати й вислизнути з неї, не привертаючи до себе багато уваги.