Він був гарний — досить було лише придивитися по черзі до кожної риси його обличчя. Глибоко посаджені блакитні очі, радше сумні, ніж сяйливі. Видовжені ямки на щоках, коли він ненадовго зблискував усмішкою. Прямі білі зуби за красивими губами над підборіддям із ямочкою, що увінчувало різко окреслену щелепу. Однак він злегка сутулив плечі і йому була властива меланхолійність, яка змушувала інших зважати на його особистий простір і потребу в самотності, навіть коли їм треба було звернутися до нього. Волосся Томаса було темне, радше чорне, ніж каштанове, хоча щетина, яку він щоранку прибирав зі щік, мала добре помітний рудуватий відтінок. Чоловік був підтягнутий, а жилаві м’язи надавали його худорлявій фігурі масивності. Невисокий. І не низенький. Не великий. І не малий. Не галасливий і не настирливий, хоча рухався й діяв із вродженою впевненістю. Він був просто Томасом Смітом, звичайним, як його ім’я, і водночас… геть не звичайним.
Я могла б написати історії про нього.
Він буде таким персонажем, якого читач уподобає не відразу, у якого читач закохуватиметься лише тому, що він хороший. Порядний. Надійний. Може, я справді писатиму про нього історії. Може… колись.
Він подобається мені. І полюбити його буде легко.
Це усвідомлення прийшло раптово, думкою, що з’явилася мимохіть, прилинула до мене на крильцях метелика. Я ще ніколи не зустрічала такої людини, як Томас. Мене жодного разу не інтригував якийсь чоловік, навіть із тих, яких я тимчасово впускала у своє життя. Я ніколи не відчувала цього прагнення, цієї необхідності, цього бажання відкривати й бути відкритою. Не відчувала донині, до Томаса. Тепер же я відчувала все це.
— Розкажи мені історію, — стиха мовив Томас.
— Гм-м?
— Історію, яку ти задумала для Оїнової книжки. Я хотів би її почути.
— А… — Я замислилася на мить, збираючи павутину своїх думок у речення. — Ну… вона про хлопчика, який подорожує в часі. Він має маленький човник — маленький червоний човник — і спускає його на воду… на Лох-Ґілл. Цей човник — лише дитяча іграшка, та коли малий спускає його на воду, той стає великим, щоб він міг туди залізти. Дитя веслує через усе озеро, але прибуває завжди не на протилежний берег, а деінде. До Америки під час революції, до Франції за Наполеона, до Китаю в часи спорудження Великого муру. Коли йому хочеться повернутися додому, він знаходить найближче озеро чи струмок, спускає свого маленького човника на воду й залазить у нього.
— І знов опиняється на озері, — з усмішкою в голосі закінчив Томас.
— Так. Повертається додому, — сказала я.
— Оїн буде в захваті.
— Я подумала, що напишу першу історію, першу пригоду, а тоді можна буде продовжити, додати більше, залежно від того, що йому буде найцікавіше.
— А що, як ти подаруєш йому для цього книжку, яку вже створила, ту, що з порожніми сторінками, а я допоможу тобі зробити ще одну? — Завершивши свою операцію, Томас випростався, опустив светр мені на живіт і сховав інструменти. — Я непоганий художник. І достеменно зможу намалювати малого хлопчика в червоному човні.
— Я писатиму слова, а ти створюватимеш малюнки? — радісно перепитала я.
— Так. На вільних сторінках це буде простіше. Закінчивши, ми впорядкуємо слова й малюнки так, щоб вони збігались. А наостанок усе зшиємо та склеїмо.
— У нас обмаль часу.
— Тоді слід починати, графине.
Ми з Томасом працювали аж до ранку п’ятниці й суботи; як він примудрявся працювати весь день і присвячувати дитячій книжці більшу частину ночі, мені важко було збагнути. Томас створив систему, за якою малюнки й текст мали впорядковуватися після оправлення, а я почала вигадувати оповідь, пильнуючи, щоб вона була стисла, й обмежуючи текст одним маленьким абзацом на сторінку. Томас малював під словами прості олівцеві ескізи, раз у раз додаючи картинку на цілу сторінку, щоб було цікавіше. Він подарував мені авторучку з невеликою порожниною вгорі, куди вміщалися капсули з чорнилом і кілька крапель води. Я мала тримати ручку дуже обережно, щоб вона не забризкувала сторінку. Працювала я так невпевнено, що була змушена писати олівцем, а Томас, прикусивши язика й зігнувшись над сторінкою, наводив мої слова чорнилом.
У неділю ми з Бріджид, Оїном і Томасом поїхали на месу; Томас сказав, що три пропущені недільні меси поспіль — майже такий самий привід для скандалу, як повернення з того світу. А я саме повернулася з того світу. Я усвідомила, що дуже хочу знову побачити каплицю в Баллінаґарі, але страшенно боюся уваги, що її до себе приверну. Я особливо ретельно подбала про зовнішність, знаючи, що судитимуть про мене за нею. Вирішила надягнути темно-рожеву сукню, а на голову кремовий клош — капелюшок, який Беатріс передала з Томасом. З ним вона також послала коробочку з дрібничками, сережки, що пасували до кількох костюмів, кілька пар рукавичок і сумочку вугільно-сірого кольору, доволі нейтрального, щоб її можна було носити з чим завгодно.