Я цього хотіла. Хотіла, щоб він поцілував мене, та він не подолав відстані між нами, а його губи не припали до моїх.
— А я не можу бути просто Енн? — майже благально спитала я.
— Якщо ти не Декланова Енн, то хто ти? — прошепотів він так, наче геть не почув мене.
Я зітхнула, опустивши плечі й відвівши погляд.
— Можливо, я Оїнова Енн, — просто сказала я. — Завжди була Оїнова.
Він кивнув і сумовито всміхнувся.
— Так. Може, й так. Нарешті.
— Томасе, ти був… у мене… закоханий? — спитала я, раптом осмілівши. Я скривилася від власної безсоромності, та мені треба було знати, що він відчував до Декланової Енн.
Він поволі здійняв брови догори від подиву й позадкував від мене, віддалившись на більшу відстань, і я відчула цю втрату, хоча водночас і зітхнула з полегшенням.
— Ні. Не був. Ти завжди була Декланова. Завжди, — мовив Томас. — А Деклана я любив.
— А якби я не була… Декланова… ти хотів би… щоб я була твоя? — не вгавала я, намагаючись не обмовитись і не вжити не той займенник.
Томас, заговоривши, похитав головою, майже заперечуючи слова, які вимовляв:
— Ти була несамовита. Так палахкотіла, що ми не могли не підійти ближче, просто щоб погрітись у твоєму теплі. А ще ти була — і є — дуже гарна. Але ні. Я не хотів, щоб ти мене поглинула. Не мав бажання обпектися.
Я не знала, що відчувати: полегшення чи відчай. Я не хотіла, щоб Томас її кохав, але хотіла бути йому небайдужою сама. І ці два почуття нараз переплелися між собою.
— Деклан міг витримати цей жар, — вів Томас далі. — Він його любив. Любив тебе. Дуже сильно. Ти осявала його зсередини, і мені завжди здавалося, що ти відчувала до нього те саме.
Не виступити на захист Енн було б неправильно. Я не могла дозволити Томасові засумніватися в ній, навіть заради власного порятунку.
— Я в цьому не сумніваюся. Не сумніваюся, що Енн Фіннеґан Ґаллагер відчувала те самісіньке, — промовила я, схиливши голову.
Він мовчав, але я відчувала його неспокій, хоч і старалася не дивитися йому в очі.
— Я не розумію. Ти говориш так, наче ви двоє різних людей, — не вгавав він.
— Так і є. — Я задихнулася, силкуючись повернути собі самовладання.
Він ступив один крок, а тоді ще один, і підійшов досить близько, щоб підняти моє підборіддя й відшукати мої очі, торкаючись м’якими пальцями обличчя. У його погляді я побачила відображення власних почуттів: скорботи, втрати, страху, невпевненості.
— Енн, ми всі не такі, як були. Часом я ледве впізнаю себе у дзеркалі. Змінилося не моє лице, а те, як я бачу світ. Я бачив дещо таке, що навіки мене змінило. Робив те, що спотворювало мої уявлення. Переступав межі й намагався їх віднайти, але дізнавався, що в мене вже зникли всі межі. А без меж усе зливається в єдине ціле.
Його голос був такий пригнічений, а слова — такі важкі, що я могла хіба що дивитися на нього, зворушена до сліз і принишкла через його смуток.
— Але, дивлячись на тебе, я все одно бачу Енн, — прошепотів він. — Твої обриси чіткі та плавні. Обличчя довкола тебе побляклі й сірі — і були побляклі й сірі вже не один рік, — але ти… тебе видно цілком чітко.
— Я — не вона, Томасе, — сказала я. Мені було потрібно, щоб він мені повірив, але я не наважувалася його напоумити. — Зараз мені майже хочеться бути нею. Та я не та Енн.
— Ні. Ти правильно кажеш. Ти змінилася. Вже не палиш мені очей так, як колись. Тепер мені не потрібно відводити погляд.
Від його зізнання мені перехопило подих — цей звук пролетів від мене до нього й повернувся знову до мене, — і Томас нахилився, щоб лагідно його звільнити, легенько торкнувшись моїх вуст своїми. Його губи були такі м’які й несмілі, що хутко зникли, не давши мені їх зустріти. Я потягнулася слідом, прагнучи прикликати їх назад, і він завагався, притулившись чолом до мого чола, поклавши руки мені на плечі й зачекавши на запрошення від мого затриманого дихання, а тоді прийняв це запрошення й відповів на нього. Його руки ковзнули мені за спину, а вуста опустилися й зупинилися, дозволяючи мені відчути тепло й тиск його поцілунку, такого реального, такого близького, такого неймовірного.
Наші вуста рухались, оточені ореолом ніжності, що розросталася: легенько торкалися й ковзали, м’яко підштовхували й зупинялися, насолоджуючись тиском одних губ на інші. Ще раз і ще, а тоді знову. Благали й переконували, спонукали й розпадалися, доки моє серце, важко гупаючи, не затремтіло у мене в горлі й не задрижало у п’ятах. «Хочу, хочу, хочу», — задихалося воно. «Ще, ще, ще», — ревло воно. Так застережливо гавкав під дверима пес Кулана. Ми обоє відсахнулись у приголомшеному зачудуванні, округливши очі, міцно взявшись за руки й розімкнувши вуста.