Можливо, різниця між «справжньою» Енн Ґаллагер і мною полягала в тому, що їй Бріджид була свекрухою, а мені — прапрабабусею. У моїх жилах текла кров Бріджид. Вона була частиною мене — наскільки великою, скаже лише моя ДНК, та Бріджид належала мені, і я хотіла її пізнати. Перша Енн, можливо, не мала такого відчуття спільності.
У середині серпня Томас поїхав на кілька днів до Дубліна. Він хотів узяти із собою мене, а також Оїна, та врешті-решт передумав. Їхав він, здавалося, неохоче й із острахом, але, засунувши свою медичну сумку й маленьку валізку на заднє сидіння свого «Форда Т», взяв із мене обіцянку залишитися в Ґарва-Ґлібі до його повернення.
— Не йди, Енн, — сказав він з острахом в очах, тримаючи в руках капелюха. — Пообіцяй, що будеш поруч. Пообіцяй, щоб я зміг зробити в Дубліні те, що треба, не вертаючись думками сюди.
Я кивнула, майже не злякавшись. Якщо я досі не повернулася додому, то сумнівно, що я взагалі колись повернуся. Можливо, Томас помітив у моїх очах отой переляк, хай який легкий, бо він тяжко вдихнув і затамував подих, зважуючи його й роздумуючи над ним, а тоді покірно зітхнув.
— Я не поїду, — заявив він. — Почекаю ще трохи.
— Томасе, їдь. Коли ти повернешся, я буду тут. Обіцяю.
Якусь мить він дивився на мої вуста, неначе хотів їх поцілувати, пошукати на них смаку правди, та тут із хати вилетів Оїн і кинувся до Томаса, вимагаючи ніжності й випрошуючи, щоб йому привезли подаруночок із Дубліна, якщо він буде дуже хорошим, поки Томаса не буде. Томас із легкістю підняв його та пригорнув до себе, а тоді висловив свої обіцянки.
— Я привезу тобі подарунок, якщо ти слухатимешся бабуні й глядітимеш маму. І не пускай її близько до озера, — наказав він Оїнові, повернув хлопчика на землю й зазирнув своїми блідо-блакитними очима мені в очі.
У мене тьохнуло серце, і до мене стрімко повернувся спогад, який приніс із собою дивне відчуття дежавю та один рядок, що промайнув у мене в голові.
— Не йди, кохана, до води, сміх хвиль розлучить нас на горе, — пробурмотіла я, і Томас схилив голову набік.
— Що? — перепитав він.
— Нічого. Просто одна річ, яку я колись читала.
— Чому мамі не можна ходити до озера? — з подивом запитав Оїн. — Ми постійно туди ходимо. Гуляємо берегом і пускаємо камінці по воді. Мама мене навчила.
Колись Оїн навчив мене пускати камінці по воді. Чергове запаморочливе коло, у якому незрозуміло, що було перше.
Томас нахмурився, зігнорував Оїнове запитання й ще раз зітхнув, неначе його голова й чуття воювали одне з одним.
— Томасе, їдь. Поки тебе не буде, нічого не зміниться, — твердо сказала я.
22 серпня 1921 року
Я поїхав до Дубліна, тримаючись обома руками за кермо і не в змозі позбутися клубка в горлі. Відколи повернувся де Валера, а генерал-губернатором замість лорда Френча призначили іншу людину, я рідко контактував із Міком. Загалом я мало чим міг допомогти йому. Я був усього-на-всього уважним слухачем. Другом. Спонсором і хранителем таємниць, який робив, що міг, там, де міг. Але я все одно надто довго стояв осторонь і тепер хвилювався попри перемир’я.
Я зустрівся з Міком і Джо О’Райллі, особистим помічником Міка, в пабі «Девлінс». Вони тулилися в підсобці, яку віддали Мікові під кабінет. Двері залишали відчиненими, щоб він міг унюхати біду заздалегідь. Через чорний хід можна було швидко втекти. Мік перебував у «Девлінс» більше, ніж у власній квартирі. Він рідко затримувався в одному місці надто довго, і якби не відданість пересічних громадян, які знали, що він за людина, й не прохопилися навіть словом попри призначену за його голову винагороду, Міка вже давно схопили б. Слава його зросла до колосальних масштабів, і я боявся, що конфлікти з головою Дойлу значною мірою спричинені популярністю Міка. Коли він сказав мені, що Дев (де Валера) думає, чи не послати його до Америки, щоб «вивести з боротьби», я стривожився.
Я не вірив власним вухам. Мік і є боротьба; я так йому і сказав. Без нього наше ірландське повстання — це лише символізм і страждання без результатів, достоту як усі інші ірландські повстання за останні кількасот років.
Джо О’Райллі погодився зі мною, і я вперше замислився, скільки йому років. Небагато. Однозначно менше, ніж мені. Але Джо О’Райллі був виснажений. І Мік теж. Його вже давненько мучив шлунок, і біль у ньому був такий сильний, що я запідозрив кілька виразок і взяв із Міка обіцянку скоригувати раціон.
«Дев мене не відішле — не знайде потрібної підтримки. Але, доку, він може послати мене до Лондона. Він твердить, що пошле мене домовлятися про умови договору», — повідомив Мік.