То були мої знімки.
«Томас був закоханий в Енн?» — спитала я дідуся.
«Так… і ні», — відповів Оїн.
«Ого. Тут є якась історія!» — радісно вигукнула я.
«Так, — прошепотів він. — Чудова історія».
А тепер я розуміла, яка саме.
26 серпня 1921 року
Ніколи не забуду цього дня. Енн лягла спати, а я досі сиджу й споглядаю вогонь, наче в ньому є інші, кращі відповіді. Енн розповіла мені все. Однак… Я нічого не розумію.
Перш ніж ми пішли до готелю «Ґрешем», я зателефонував до Ґарва-Ґліба, знаючи, що О’Тули, затамувавши подих, чекатимуть звістки про стан Роббі. В усьому Дромагайрі є два телефони, й одним із них може похвалитися Ґарва-Ґліб. Я витратився на телефонну лінію з логічним обґрунтуванням: лікар має бути легкодоступним. Але в Ірландії на селі телефонів не мав більше ніхто. Мені не телефонували — по мене ходили. Дзвінки мені надходили тільки з Дубліна.
Коли телефоністка з’єднала мене, на тому кінці лінії, затамувавши подих, чекала Меґґі, і я чув, як вона плакала, коли я сказав їй, що «мій пацієнт» добре витримав операцію та що набряк суттєво зменшився. Плачучи й повторюючи розарій, вона передала слухавку Деніелові, який красномовно мені подякував (щоправда, мудро не сказавши, за що саме), а тоді несподівано поділився зі мною новинами про лоша, до народження якого було ще два тижні.
«Доку, сьогодні по обіді ми прийшли на нього поглянути… але лоша зникло», — неквапливо й багатозначно промовив Деніел.
Я зрозумів його лише за мить.
«Хтось був у сараї, доку. Воно зникло. Куди, не знає ніхто. Ліам заходив у гості до Бріджид, і мені довелося йому сказати. Він засмучений. Він, як ви знаєте, мав плани на лоша. А тепер, коли малеча зникла… нам треба здогадатися, хто її забрав. Будь ласка, доку, передайте міс Енн. Ліам певен, що вона вже знає. Та звідки, я гадки не маю».
Я мовчав і намагався прийти до тями. Зброя зникла, і Ліам винуватив у цьому Енн. Деніел якусь мить теж помовчав, даючи мені осмислити свою метафору. Я сказав йому, що після мого повернення з Дубліна ми поспитаємо людей ще. Він погодився, і ми попрощались.
Я мало не сказав Енн, що ми все-таки не підемо до «Ґрешема», але, ввійшовши до неї в кімнату й побачивши її, тендітну й гарну, з нетуго зібраними пишними кучерями, теплим поглядом і енергійною усмішкою, знову передумав.
Вона тримала мене за руку, а я крокував, наполовину оторопілий і геть не готовий до ризику, на який ішов. Я відчував одне — бажання, щоб Мік зустрівся з нею. Вселив у мене впевненість. Заспокоїв мене. Вести Енн на зустріч із ним було божевіллям. Не знаю, що спонукало мене це зробити чи що спонукало його витягнути з її червоних вуст зізнання. Він узагалі був такий — я вже добре це знав. Мік загалом був незвичайний, але весь час підносив мені сюрпризи.
Він спитав її, що вона про мене думає, спитав, чи любить вона мене, а вона, завагавшись геть трохи, як вагаються перед прилюдним зізнанням у чомусь особистому, сказала, що любить. Світ закрутився, моє серце тьохнуло, і мені захотілося витягнути її назад, у ніч, де я міг убезпечити Міка й зацілувати її до нестями.
Енн розпашілась, її очі засяяли, і вона не могла поглянути мені в очі. Вона, схоже, оторопіла так само, як я, хоча Мік узагалі так впливав на людей. Він наполіг, щоб ми позували для фото, а тоді виманив Енн на танцювальний майданчик попри її супротив. Я чув, як вона запевняла: «Містере Коллінз, я не вмію танцювати!» — хоча завжди несамовито танцювала та спинала Деклана на ноги щоразу, коли лунала музика.
Мік компенсував її гаданий брак уміння, пригорнувши до себе й танцюючи простий тустеп під реґтаймовий ритм, у якому вони майже не рушали з місця. А ще він говорив до неї, вдивляючись у вічі так, ніби хотів дізнатися всі її таємниці. Я розумів це бажання. Я дивився, як вона хитає головою й дуже серйозно йому відповідає. Ледве втримався, щоб не втрутитися, не врятувати його, не врятувати її, не врятувати самого себе. Все це було безумством.
Мене потягнули до столика, що стояв у кутку, і поряд зі мною опинився Джо О’Райллі. Том Каллен сунув мені в руку келих із випивкою, тимчасом як нещодавно звільнений Шон Мак-Оїн, якого я провідував і лікував у в’язниці Маунтджой у червні, усадовив мене на стілець. Вони були збуджені, розмовляли та святкували голосно й весело. Так на них вплинули спокій перемир’я й завершення переховування й боротьби. Я міг лише чудуватися. Як довго вони не мали змоги посидіти на весіллі друга, не маючи під дверима охорони, що оберігала б від патрулів, облав та арештів?