Що знає вітер

Мік також відвів Енн до столика в кутку, і вона впала на стілець поруч зі мною, зробила добрячий ковток із мого келиха і скривилася, поставивши його.

«Потанцюй із нею, Томмі. Я достатньо тримав її при собі», — наказав Мік. Його очі потемніли, а настрій був геть не такий тріумфальний, як у його людей. Вони тимчасово звільнилися від своїх тягарів. А він — ні, і Мікові муляла необхідність відвідати переговори щодо Договору, станцювати під чужу дудку, як маріонетка.

Я встав і подав руку Енн. Вона не відмовилась, але щиро перепрошувала за своє невміння, так само як перепрошувала Міка.

Вона була легка в моїх руках, її кучері м’яко торкалися моїх щік, а дихання лоскотало шию. Я добре танцюю. Не тому, що цього хочу. Насправді все навпаки. Я не відчуваю потреби вражати чи бажання бути поміченим, а до танців долучився з таким самим настроєм, із яким долучався практично до всього іншого у своєму житті. Танці для мене були лише навичкою, якої слід набути, а якщо говорити про традиційні ірландські танці, то ще й актом непокори.

Енн ішла за мною, рухаючи ногами якомога менше й похитуючись; у неї калатало серце, й вона зосереджено закусила губу. Я звів руку й звільнив її подушечкою великого пальця, й очі Енн зустрілися з моїми, глянувши геть не так, як могла б глянути Енн. Ми не обговорювали її зізнання чи почуттів, що зростали між нами. Я не згадував про зниклу в Ґарва-Ґлібі зброю.

Тоді щось тріснуло, хтось закричав, і я посунув Енн собі за спину. Негайно залунав сміх. То був не постріл — то було шампанське. Воно булькало й лилося зі щойно відкоркованої пляшки, а Дермот Мерфі підняв келих і виголосив традиційний тост про смерть в Ірландії. Щоб померти в Ірландії, треба жити в Ірландії, а не жити іммігрантом деінде.

Всі схвально підняли келихи, але Енн заціпеніла.

«Який сьогодні день?» — запитала вона з ноткою паніки в голосі.

Я відповів, що сьогодні п’ятниця, двадцять шосте серпня.

Вона забелькотіла, неначе намагаючись згадати щось важливе: «П’ятниця, двадцять шосте, 1921 рік. Двадцять шосте серпня 1921 року. Готель „Ґрешем“. У готелі „Ґрешем“ щось сталося. Вечірка з нагоди весілля. Хто одружується? Як їх там звати?»

«Дермот Мерфі та Шінейд Мак-Ґован», — відповів я.

«Мерфі та Мак-Ґован, весілля. Готель „Ґрешем“, — вона охнула. — Томасе, Майкла Коллінза треба вивести звідси. Негайно».

«Енн…»

«Негайно! — вимагала вона. — А тоді треба вивести й усіх інших».

«Чому?»

«Скажи йому, що це Торп. Здається, так він звався. Стався підпал, а двері забарикадували, щоб ніхто не зміг вибратись».

Я не став питати, звідки вона це знає. Просто повернувся, схопивши її за руку, й пішов у куток, у якому Мік пив і сміявся, примруживши очі.

Я нахилився й зашепотів йому на вухо. Енн трималася позаду мене. Я сказав йому, що є загроза підпалу, пов’язана з чоловіком на прізвище Торп — хто він такий, гадки не маю, — і зал треба негайно покинути.

Майкл повернув голову й зазирнув мені в очі з таким стомленим обличчям, що я відчув, як у мені затрусилися кістки. Тоді він виструнчився — і втоми як не було.

«Хлопці, мені треба, щоб хтось був на кожному виході. Негайно. Можливо, тут є палії». Столик ураз знелюднів; спорожніли й загупали об стіл келихи, і всі пригладили волосся так, наче пильність вимагала певного зовнішнього вигляду. Чоловіки розбіглися, прямуючи до дверей, але Мік залишився зі мною, чекаючи вердикту. За мить здійнявся крик. Ґерод О’Салліван бив ногами в головні вхідні двері, судячи з усього, забарикадовані. Як і сказала Енн.

Мік перехопив мій погляд, а тоді з тривогою в очах, наморщивши чоло, позирнув на Енн.

«Ці відчинені!» — гукнув Том Каллен із-за барної стійки.

Бармен затинаючись відказав: «Туди виходити не можна!»

Каллен просто його перекричав. «Усім виходити по черзі! Ходімо. Дівчата перші, джентльмени! З нами все гаразд. Просто трохи обережності, щоб упевнитися, що „Ґрешем“ не палає… знову». «Ґрешем», розташований у центрі Дубліна, за сто років свого існування бачив більш ніж удосталь руйнації. Мік уже прямував до виходу, тримаючи в руці капелюха; Джо біг вистрибом поряд із ним, намагаючись не відстати.

Дехто нервово хихотів, але весільні гості поквапилися й вервечкою вийшли за двері у вогку темряву серпневої ночі. Навіть бармен вирішив, що залишатися не варто. Я вийшов останнім, виштовхнувши Енн та О’Саллівана (який уже облишив намагання виламати інші двері) й ще раз оглянувши зал, щоб упевнитися, що ми нікого не забули. Із вентиляційних отворів починав клубочитися дим.

Т. С.