Коли ми вже дісталися його району, Томас раптом зупинився й вилаявся. Затягнув мене в нішу, ховаючи від дощу, й заходився обшукувати свої кишені.
— Ключ від будинку — в моєму верхньому одязі, — пояснив він.
Я сягнула рукою в кишеню його піджака, який був на мені, а тоді зрозуміла, що він має на увазі плащ, який досі висить у роздягальні готелю «Ґрешем».
— Ходімо назад. Може, хтось зуміє провести нас у роздягальню чи винести його нам, — запропонувала я, підстрибуючи на місці, щоб не задубіти. Ніша частково захищала нас від зливи, але не від холоду, і залишитися там на всю ніч ми не могли.
Томас, стиснувши губи, задумливо похитав головою.
— Енн, один із пожежників, яких я лікував, сказав, що пожежа спалахнула в роздягальні. Весь верхній одяг був облитий бензином. Двері — замкнені, а вентиляція — відкрита. Вона дуже близько до бального залу, в якому зібралися весільні гості. Чи знала ти про цю частину змови?
Він поглянув на мене, а тоді відвів погляд. Із пасма волосся на чолі в нього скрапувала вода, обличчя було похмуре, як тінь, у якій ми стояли. Його голос був тихий, бездоганно рівний, але сповнений неприємного очікування.
Я ніяк не могла себе захистити. Не могла сказати нічого, щоб покращити ситуацію, тож нічого й не сказала. Ми мовчки стояли під навісом, споглядаючи бурю. Я підступила ближче до Томаса і притиснулася правим боком до його тіла. Мені було холодно. Тяжко на душі. І я знала, що його нещастя більше за моє. Він напружився, і я, різко перевівши погляд на його обличчя, поглянула на плавну лінію Томасового підборіддя. Він зціпив зуби, і на його щоці розмірено, як годинник, сіпався м’яз, попереджаючи, що за кілька секунд я повинна буду заговорити.
Я не заговорила. Зітхнула, повернула голову й визирнула на потоп, думаючи, чи може імла повернути мене додому, як імла на озері, що принесла мене сюди.
— Цього вечора я поговорив із Деніелом, — роздратованим тоном вів далі Томас. — Енн, він каже, що зброя зникла. Ліам вважає, що ти можеш дещо знати і про це. Ба більше, він упевнений, що ти взагалі не Енн Ґаллагер.
— Чому? — видихнула я, заскочена зненацька. — Звідки мені знати щось про Ліамову зброю?
Я вчепилася в те звинувачення, яке було неправдиве.
— Тому що ти знаєш багато того, чого тобі знати не годиться, — відказав Томас. — Господи, жінко! Я вже не знаю, що й думати.
— Я не мала жодного стосунку до зброї чи її зникнення. Не мала жодного стосунку до пожежі у «Ґрешемі» чи чогось іще, — промовила я, намагаючись зберегти самовладання. Вийшла з ніші й пішла знову до його будинку на площі. Ми були майже на місці, і я не знала, як мені вчинити далі.
— Енн! — погукав мене Томас, і в його голосі я відчула божевільний відчай. Найважче було витримати саме його недовіру. Я розуміла її і навіть співчувала Томасові. Але ця підозрілість була згубна й виснажлива, а я була небезпечно близька до того, щоб розклеїтися. Мені не хотілося завдавати Томасові болю. Не хотілося йому брехати. А як сказати правду, я не знала. Тієї миті мені понад усе хотілося втекти, згорнути книжку на цій неможливій історії.
— Я хочу додому.
— Зачекай, поки дощ ущухне, — сказав Томас. — Я щось вигадаю.
Я не усвідомлювала, що заговорила вголос, але не загальмувала.
— Я не можу так жити.
І знову заговорила, не бажаючи цього.
— Як? — недовірливо пирхнув Томас, покрокувавши в одному темпі зі мною.
— Отак, — поскаржилася я, сподіваючись, що дощ приховає сльози, які потекли моїми щоками. — Удаючи ту, ким я не є. Дістаючи покарання за те, чого я не можу пояснити, й чуючи звинувачення в тому, про що я нічого не знаю.
Томас схопив мене за руку, та я випручалася, захитавшись і відштовхнувши його. Я не хотіла, щоб він мене торкався. Не хотіла його кохати. Не хотіла його потребувати. Я хотіла додому.
— Я не та Енн Ґаллагер, якою ти мене вважаєш, — наполягла я. — Я не вона!
— А хто ти тоді? Га? Не грайся, Енні! — сказав він, обійшовши мене й заступивши мені дорогу. — Ти питаєш мене про те, що мусиш знати. Ніколи не говориш про Деклана. Ніколи не говориш про Ірландію! Раніше в нас усе було не так. Ти часто здаєшся розгубленою, і ти така не схожа на себе, так змінилася, що мені часом здається, ніби бачу тебе вперше. І мені, чорт забирай, подобається те, що я бачу. Мені подобаєшся ти! — Він нервово провів рукою по обличчю, стираючи з нього потоки дощу. — А ще ти любиш Оїна. Любиш цього малого. І щоразу, коли я впевнююся, що ти — це насправді інша людина, я бачу, як ти дивишся на нього, як ти за ним пильнуєш, і почуваюся клятим божевільним через те, що в тобі засумнівався. Проте з тобою щось сталося. Ти не така, як була. І нічого мені не розповідаєш.