Я покірно сіла поряд із ним, звідусіль оточена відчуттям кінця, наче потрапила до сну, від якого ось-ось мала пробудитися. Праворуч сидів Джо О’Райллі. Ліворуч — Коллінз. Томас сидів навпроти мене. Його блакитні очі виражали збентеження й несподівану ніжність, а зуби були стиснуті: він усвідомлював, що не може врятувати мене від того, що зараз станеться. Я захотіла його заспокоїти і спробувала всміхнутися. Він ковтнув і мотнув головою, неначе вибачаючись за нездатність віддячити за дарунок.
— Скажи-но мені, Енн, — заговорив Майкл Коллінз. — Звідки ти знала, що сьогодні станеться у «Ґрешемі»? Томмі спробував удати, ніби це не ти йому підказала. Але він бездарно бреше. Тим мені й подобається.
— Містере Коллінз, ви знаєте історію про Ойшіна та Нів? — тихо спитала я, дозволяючи своїм вустам утішитися звучанням їхніх імен. Цю історію я вивчила ґельською, бо розмовляла цією мовою раніше, ніж навчилася нею писати.
Я заскочила Майкла Коллінза зненацька. Він очікував відповіді, а я натомість сама поставила запитання. Дивне запитання.
— Знаю, — сказав він.
Я вп’ялася поглядом у бліді Томасові очі, в його обіцянку не виганяти мене. Я вже не раз думала про Ойшіна та Нів, відколи провалилася крізь час, помічаючи схожість між нашими історіями.
Я почала розповідати історію так, як почула її вперше, ґельською, і весь стіл, почувши слова, занурився в цілковиту тишу. Я розповіла присутнім, як Нів, принцеса Тір на Ноґу, Краю Молодих, знайшла Ойшіна, сина великого Фінна, на берегах озера Лох-Лін, подібно до того, як знайшов мене Томас. Коллінз пирхнув, О’Райллі посунувся, але Томас сидів нерухомо, вдивляючись мені в очі, поки я плела стародавню казку такою ж давньою мовою.
— Нів покохала Ойшіна. Попросила його піти з нею. Довіритись їй. І пообіцяла зробити все, що була в змозі, щоб він був щасливий, — сказала я.
— Це дивна відповідь на моє запитання, Енн Ґаллагер, — пробурчав Майкл Коллінз. Але в його тоні відчувалась якась м’якість, неначе моя ґельська заспокоїла його підозри. Звичайно, людина, що говорить мовою ірландців, у жодному разі не може працювати на корону. Коли я продовжила розповідати легенду, він мене не зупинив.
— Ойшін повірив Нів, коли вона описала своє королівство — місце, що існувало окремо від його рідного світу, і пішов туди з нею, покинувши свою землю. Кілька років Ойшін і Нів були дуже щасливі, та Ойшін сумував за рідними й друзями. Сумував за зеленими полями й озером. Він заблагав Нів, щоб вона дозволила йому повернутися, бодай ненадовго. Нів знала, що станеться, якщо вона дозволить йому повернутись, і їй розривалося серце: вона ж бо знала, що Ойшін її не зрозуміє, не уздрівши правди на власні очі.
У мене заболіло в горлі, і я спинилася, заплющивши очі, щоб не бачити блакиті впертого погляду Томаса й набратися духу. Мені було потрібно, щоб Томас мені вірив, але не хотілося побачити ту мить, коли його вірі настане кінець.
— Нів сказала Ойшінові, що він може піти — хай тільки весь час сидить на Місячній Тіні, на її коні, й не торкається ногами ірландської землі. А ще уклінно попросила, щоб він до неї повернувся, — сказала я.
— Бідолашний Ойшін. Бідолашна Нів, — прошепотів Джо О’Райллі: він знав, що буде далі.
— Ойшін їхав кілька днів, доки не повернувся до земель свого батька. Але там усе змінилося. Його рідних не стало. І його домівки теж. Люди змінилися. Де й поділися замки та видатні воїни минулого, — говорила я. — Ойшін зійшов із Місячної Тіні, вразившись так, що забув, що саме Нів благала його не забути. Коли його нога торкнулася землі, він став дуже старим. Час у Тір на Ноґу плинув геть не так, як в Ейре. Місячна Тінь утекла від Ойшіна, покинувши його напризволяще. Ойшін так і не повернувся до Нів чи до Краю Молодих. Натомість він розповідав цю історію кожному, хто був готовий послухати, щоб народ знав свою історію, знав, що походить від гігантів, від воїнів.
— Мені завжди було цікаво, чому він не міг повернутися, чому Нів так і не прийшла по нього. Через його вік чи що? Може, прекрасній принцесі був не потрібен стариган, — абсолютно серйозно задумався Коллінз, зімкнувши руки за головою.
— Cád atá á rá agat a Aine? — стиха промовив ґельською Томас, і я знову зазирнула в його очі. Моє тіло задрижало, а долоні стали вологими. Він поцікавився, що я намагалася сказати насправді.
— Тут так само, як із Ойшіном: є речі, яких ви не зрозумієте, не зіткнувшись із ними особисто, — наполягла я.