Раптом рипнуло найближче до каміна вікно, тож Енн на мить затамувала подих і ледь-ледь підвела голову.
«Тс-с, — заспокійливо сказав я. — Це просто вітер».
«Яку історію він намагається розповісти? — пробурмотіла вона різким від вивільнених емоцій голосом. — Вітер знає всі історії».
«Це ти мені скажи, Енн, — прошепотів я. — Це ти мені скажи».
«Один мій учитель повідав мені, що художня література — це майбутнє. Не художня — це минуле. Одне можна формувати і творити. А друге — не можна», — промовила вона.
«Подеколи це одне й те саме. Все залежить від того, хто розповідає історію», — зауважив я. І раптом мені стало байдуже. Байдуже, де вона була та які таємниці берегла. Я просто хотів, щоб вона залишилася.
«Мене звати Енн Ґаллагер. Я народилася не в Ірландії, та Ірландія завжди була в мені», — заговорила вона, неначе просто декламуючи черговий вірш, розповідаючи звичайну оповідку. Ми не зводили очей із вогню, її тіло притиснулося до мого, і я знову дозволив її словам віднести мене деінде. То була легенда про Ойшіна й Нів, у якій час був не плаский і лінійний, а багатовимірний і переплетений, був колом, що знов і знов, із покоління в покоління повторювало той самий шлях — якщо не в тій самій сфері, то в тому ж просторі.
«Я народилася в Америці 1970 року. Моїми батьками були Деклан Ґаллагер — названий на честь діда по батькові — та Ханна Кіф, дівчина з Корку, яка провела літо в Нью-Йорку й більше не повернулася додому. А може, й повернулася. Може, Ірландія повернула її собі, коли їх забрали вітер і вода, — прошепотіла вона. — Я їх майже не пам’ятаю. Тоді мені було шість, як Оїнові зараз».
«1970 року?» — перепитав я, але вона не відповіла. Вона просто вела далі, не кваплячись, а ритм і плин її голосу стримали мої запитання, хоч моя голова й бунтувала проти серця.
«Ми з Оїном помінялися місцями, — ні сіло ні впало оголосила вона. — Хто з нас предок, а хто нащадок?» Якусь мить вона замислено мовчала, а я продовжував гойдатися, залишаючись на місці, поки мої думки розповзалися навсібіч.
«Мій дідусь нещодавно пішов із життя. Він виріс у Дромагайрі, але замолоду поїхав звідти й більше не повернувся. Чому, я не знаю… та починаю вірити, що задля мене. Що він знав цю історію, історію, яку ми переживаємо нині, ще як я навіть не народилася».
«Як звали твого дідуся?» — спитав я. Мої вуста огорнув жах.
«Оїн. Його звали Оїн Деклан Ґаллагер, і я дуже його любила». Голос Енн урвався, і я став молитися, щоб ця оповідь перетворилась із притчі на сповідь, щоб вона перестала бути оповідачкою й була просто жінкою в моїх обіймах. Але вона не вгавала, і її збудження наростало з кожним словом.
«Він узяв із мене обіцянку, що я поверну його попіл до Ірландії, до озера Лох-Ґілл. Так я і зробила. Приїхала до Ірландії, до Дромагайра, й вийшла човном в озеро. Попрощалася з дідусем і розвіяла його попіл у воді. Але туман так загуснув, що я не могла пропливти назад. Перестала бачити берег. Усе було біле, наче я померла, не знаючи, що пішла з життя. Невідомо звідки з’явився човен, а в ньому було троє чоловіків. Я гукнула до них, привернула їхню увагу й попросила про допомогу. Мить — і один із них вистрелив, а я опинилась у воді».
«Енн», — заблагав я. Мені було необхідно, щоб вона зупинилась. Я не хотів більше її чути. «Будь ласка. Тс-с», — заспокоював я. Зарився лицем у її волосся й заглушив свій стогін. Відчував, як біля мого серця важко б’ється серце Енн: м’якість грудей не могла приховати її жаху. Вона вірила в те, що мені казала, в усе до останнього неймовірного слова.
«А тоді з’явився ти, Томасе. Ти знайшов мене. Ти покликав мене на ім’я, і я подумала, що врятована, що все скінчилося. Та все тільки починалося. Тепер я тут, надворі 1921 рік, і я не знаю, як повернутися додому», — плакала вона.
Я міг хіба що гладити її по голові й колисати, відчайдушно жадаючи забути все, що вона щойно сказала. Вона не взяла своїх слів назад і не обернула їх на жарт, але її напруження поволі ослабло, поки ми сиділи, заспокоєні цим рухом і заглиблені кожен у свої думки.