«Я перетнула озеро й не можу повернутися, так?» — пробурмотіла вона, і значення її слів не викликало сумніву. Вимовлені й почуті слова неможливо взяти назад.
«Енн, я вже давно перестав вірити у фейрі». Мій голос був важкий, наче похоронний подзвін у тиші.
Вона досі сиділа, згорнувшись клубочком, у мене на колінах, але відштовхнулася від моїх грудей, щоб зазирнути мені в очі. Хвилясті пасма її волосся оточували прекрасне лице м’якою гривою. Мені хотілося запустити руки в те волосся й притягнути її вуста до своїх, щоб цілунками позбавити Енн божевілля й горя, сумніву й розчарування.
«Томасе, я й не очікувала, що ти віритимеш у фейрі».
«Ні?» Мій голос пролунав різкіше, ніж мені хотілось, але я мусив віддалитися від неї, поки не перестав зважати на виття у своєму серці й пересторогу в жилах. Я не міг її цілувати. Не міг зараз. Не міг після всього сказаного. Я підвівся й обережно поставив Енн на ноги. Вона твердим поглядом подивилася на мене; у світлі вогню зелень її очей потепліла й перетворилася на золото.
«Ні, — тихо відповіла вона. — Та чи спробуєш ти повірити… в мене?»
Я торкнувся її щоки, не в змозі збрехати, та все ж не бажаючи ранити. Але моє мовчання вже було достатньою відповіддю. Вона повернулася й пішла сходами нагору, а тоді тихо побажала мені доброї ночі. Тепер же я сиджу, витріщаюся на вогонь і пишу про все це у щоденнику. Енн зізналась у всьому… та я однаково не знаю нічого.
Т. С.
Розділ 16
Шаленець Том
Шаленець Том, чий дім — це гай,
Так до мене заспівав:
«Що мій розум засліпило,
Гострий погляд загасило
І на пил перетворило
Природи вічнеє світило».
Я десь вичитала, що людина нізащо не знатиме, хто вона насправді, якщо не зробить найголовнішим для себе те, що любить. Я завжди любила понад усе дві речі і з цих двох речей витворила свою ідентичність. Одна ідентичність виросла з того, чого навчив мене дідусь. Вона заснована на його любові до мене, на нашій любові одне до одного й на нашому спільному житті. Друга моя ідентичність утворилася з любові до оповідання історій. Я стала письменницею, одержимою заробітком, місцями у списках бестселерів і створенням наступного роману. Одну ідентичність я втратила, втративши дідуся, а тепер утратила й другу. Я більше не була Енн Ґаллагер, авторкою бестселерів за версією «Нью-Йорк таймс». Я була Енн Ґаллагер, уродженкою Дубліна, вдовою Деклана, матір’ю Оїна й подругою Томаса. Я привласнила кілька ідентичностей, які мені не належали, і вони почали душити й муляти навіть тоді, коли я всіляко старалася поводитися з ними вправно.
У перші кілька тижнів після Дубліна Томас тримався на віддалі, уникаючи мене, коли міг, і зберігаючи ґречну холодність, коли не міг. Він знову поводився зі мною, як із Деклановою Енн, попри те що знав: я не вона. Я сказала йому правду, якої він не міг прийняти, тож він щільно закутав мене в її роль, відмовившись надати мені іншу. Подеколи я помічала, що він дивиться на мене так, ніби я помираю від невиліковної хвороби. Його лице при цьому було вражене й сумне.
Томас повернувся до Дубліна й привіз до Ґарва-Ґліба Роббі О’Тула, який поступово одужував. На місці ока в нього була дженджуриста пов’язка, збоку на голові — яскравий шрам, а лівий бік його тіла злегка ослаб. Він рухався повільно, бо зістарів юнаком, а його заняття контрабандою зброї й напади на «брунатних» лишилися в минулому.
Про Ліама чи зниклу зброю не говорив ніхто, зате лоша таки народилося, зробивши нас усіх чесними людьми. На щастя, капітан допів теж не повернувся до Ґарва-Ґліба, і всі підозри та звинувачення на мою адресу було мало-помалу забуто. Та все ж я спала з ножем під подушкою й попросила Деніела О’Тула поставити замок на двері моєї спальні. Може, Ліам Ґаллагер і почувався убезпеченим від мене, та я не почувалась убезпеченою від нього. Я не сумнівалася: колись настане час розплати. Така тривога мене стомлювала, а роздуми про це позбавляли сну.
Я ненастанно думала про озеро, уявляла, як виштовхую на хвилі човен і більше не повертаюся. Щодня ходила вздовж берега й розмірковувала. І щодня поверталася, не бажаючи спробувати. Не бажаючи покидати Оїна. Покидати Томаса. Покинути себе, цю нову Енн. Мені до болю бракувало дідуся — чоловіка, а не хлопчика. Я тужила за своїм життям — як письменниці, а не як жінки. Але зробити вибір було легко. Тут я любила. А любити я, зрештою, хотіла більше, ніж повернутися.
Обтяжували мене й думки про наступні роки, роки, що наставатимуть і спливатимуть — роки, які для мене вже спливли. Я знала, що чекає на Ірландію. Не в усіх подробицях і не в найдрібніших деталях. Але я знала про її тернистий шлях. Конфлікти. Нескінченну боротьбу й неспокій. І часом думала, навіщо ж усе це мені потрібно. Ці смерті та страждання. Є час для боротьби, але є час і для її припинення. Час, як я з’ясувала для себе, загладжував усе це не надто добре — принаймні в історії з Ірландією.