Оїн був світлом у тунелі, що безупинно темнішав і змикався довкола мене. Та навіть цю радість затьмарювала правда. Те, що я його любила, не виправдовувало того, як я йому брехала. Я була самозванкою, і моя відданість, хай яка сильна, не змінювала реальності. На свій захист я могла б хіба що сказати, що не мала наміру нашкодити йому чи обманути. Я була жертвою обставин — малоймовірних, неможливих, таких, що їх була не в змозі уникнути, — і могла хіба що якнайкраще скористатися ними.
Ми з Оїном написали кілька книжок про експедиції й захопливі мандрівки до далеких країв. Томас уловив зв’язок між моїм зізнанням у Дубліні та історіями для Оїна: я сіла в човен на Лох-Ґіллі й опинилася в іншому світі, достоту як маленький хлопчик в оповідках для Оїна. Томас пильно поглянув на їхні слова, а тоді глипнув на мене, і на його обличчі чорною хмарою відобразилося розуміння. Після того він віддалився й долучав до історій малюнки по тому, як ми з Оїном лягали спати.
У вільний від написання історій час я стала вчити Оїна визначати час за годинником, читати й писати. Він був шульгою, як і я. А може, я була шульгою, як він. Я показала йому, як тримати олівець і виписувати літери охайними рядочками, щоб він заздалегідь підготувався до навчання у школі, а воно почалося швидше, ніж хотілося б нам обом. В останній понеділок вересня ми з Томасом і Оїном мовчки пішли до школи. Оїн зволікав, незадоволений тим, куди ми йшли.
— Мамо, невже ти не можеш навчати мене вдома? — стиха заскиглив Оїн. — Це мені сподобалося б набагато більше.
— Оїне, твоя мама потрібна мені як помічниця під час обходів. А ти будеш із друзями. Ми з твоїм батьком познайомились, як були хлопчаками. Якщо тебе навчати вдома, ти, можливо, втратиш нагоду знайти друга на все життя, — сказав Томас.
Оїн сприйняв це явно скептично. Він уже мав кількох добрих друзів і, мабуть, здогадався, що може бачитися з ними, не відвідуючи школи. До того ж Томас не брав мене з собою на обходи, відколи ми повернулися з Дубліна: не хотів залишатися наодинці зі мною.
Помітивши, що Оїна це не переконало, Томас показав на маленьку хатинку, що визирала з-за дерев і стояла на невеличкій галявині; хатинку, яку я вже бачила раніше, та не надавала їй великого значення. Вона явно була покинута й почала обростати листям.
— Оїне, бачиш оту хатинку? — спитав Томас.
Оїн кивнув, але Томас пішов далі, тягнучи нас за собою. У повітрі пахло дощем.
— Колись у тій хатинці жила родина. Така, як наша. Однак згодом прийшла картопляна гниль, і сім’я почала голодувати. Дехто з них загинув. А дехто поїхав до Америки шукати роботу, щоб було що їсти. Покинуті оселі стоять по всій Ірландії. Ти повинен піти до школи, щоб дізнатися, як зробити Ірландію кращою для її народу, щоб родини не вимирали. Щоб нашим друзям не доводилося кудись виїздити.
— А що, їжі зовсім не було, доку? — запитав Оїн.
— Їжа була — просто картоплі не було, — відповів Томас, дивлячись на довколишню місцевість так, ніби досі бачив гниль, що сімдесят років тому спустошила країну.
— А вони не могли їсти щось інше? — спитав Оїн, і я була готова поцілувати його за допитливість.
Я, правду кажучи, не знала відповіді на це запитання, а мала б знати. Я мусила б знати ці історії краще. Передусім я шукала інформацію про громадянську війну в Ірландії, а не про десятиліття, що їй передували. Я уважно прислухалась, озирнувшись на маленьку хатинку — напіврозвалену й забуту.
— Картопля не родила, — пояснив Томас. — Урожай потерпав від хвороби. Люди звикли весь рік годувати свої сім’ї картоплею, яку вирощували на маленьких городах. Коли картопля не родила, вони не мали чого їсти, нічим не могли її замінити. Більшість сімей мала свиню, та, не маючи картоплі, вони не мали чим годувати свиней. І свині помирали або їх з’їдали, поки вони геть не схуднули. А далі вже в сімей не лишалося нічого.
— На полях англійських землевласників росло зерно, та його влада продавала, вивозячи з Ірландії. Люди не мали грошей, щоб його купити, достатньо землі чи бодай усього необхідного, щоб виростити вдосталь зерна самотужки. Була худоба, були вівці, та ними володіло дуже небагато людей. Корови й вівці жиріли на зерні, і їх теж вивозили з країни. Яловичину, баранину й вовну продавали іншим країнам, тимчасом як найбідніші люди — а це більшість населення в Ірландії — дедалі більше голодували й зневірювались.