— Ти кажеш, що не можеш забути того, чого ніколи не знала. Але ти ірландка, Енн. Ти смієшся, як Енн Ґаллагер. Відважна, як вона. Маєш її темне кучеряве волосся й зелені очі. Розмовляєш мовою Ірландії, знаєш легенди й перекази її народу. Тож ти можеш казати мені, що ти не вона, але ж я знаю, хто ти.
За деревами я бачила озеро. Небо потемніло, обважніло від дощу і гнало хмари, доки вони не зіщулилися на воді, застрягши між хвилями й вітром. Щипало в очах, у грудях тиснуло, і я відвернулася від Томаса й пішла доріжкою до озера. Трава прошепотіла його слова: «Я знаю, хто ти».
— Енн, стривай.
Я різко розвернулася до нього:
— Знаю, я дуже на неї схожа! Я бачила світлини. Ми майже однакові. Мені підходить і її одяг, і її взуття. Але ми різні люди, Томасе. Ти не можеш цього не бачити.
Він замотав головою, заперечуючи, заперечуючи й заперечуючи.
— Поглянь на мене! Я знаю, що в це важко повірити. Я сама часто в це не вірю. Усе намагаюся й намагаюся прокинутися. Та водночас я боюся пробуджуватися, бо тоді ти зникнеш. Оїн зникне. А я знову лишуся сама, без вас.
— Чому ти це робиш? — простогнав Томас, заплющивши очі.
— Чому ти на мене не дивишся? — стала благати я. — Чому не бачиш мене?
Томас підвів голову й пильно поглянув на мене. Ми стояли у траві край дороги, не відводячи очей одне від одного, і кожен із нас намагався бажати протилежного. Тоді він тяжко зітхнув і, розчепіривши пальці, провів руками крізь волосся. А відтак повернувся й підійшов до мене, ближче, ніж раніше, неначе захотів мене поцілувати, струснути за плечі й підкорити своїй волі.
Я відчувала те саме.
— Твої очі не такі, як я пам’ятаю: у них інший відтінок зеленого. Вони зелені, як море, а не як трава. І зуби в тебе рівніші, — прошепотів він.
Моя прабабуся не мала такої розкоші, як дорогі брекети. Томасів погляд ковзнув до моїх вуст, і він глитнув. Торкнувся моєї верхньої губи й негайно відвів руку. Наступного разу він заговорив тихіше, мов знехотя, наче визнаючи щось болюче.
— Декланова Енн мала прогалину між передніми зубами. Дивлячись, як ти чистиш зуби, я помітив, що прогалина зникла. Колись ти свистіла крізь ту щілину. Жартувала, кажучи, що це твій єдиний талант у царині музики.
Я засміялася, почасти давши вихід обурливим почуттям, що розростались у мене в грудях.
— Я точно не вмію свистіти крізь зуби, — знизала плечима так, ніби це насправді не мало жодного значення. Та це мало значення — таке велике, що мені мало не перехопило подих.
— Сміх у тебе такий самий. Оїнів, — вів далі Томас. — Але так само в тобі є Декланова стійкість. По правді кажучи, це моторошно. Неначе вони обоє повернулися… в тобі.
— Так воно і є, Томасе. Хіба ти не розумієш?
Його обличчя схвильовано затремтіло, і він знову замотав головою, так, наче цього вже було забагато, усе це було занадто неймовірно, і він не міг цього осягнути. Проте Томас повів далі — тихо, говорячи мало не сам до себе.
— Ти доволі схожа на колишню Енн. — Він скривився, наче був не в змозі повірити, що справді нас розрізняє. — Аж так, щоб ніхто й ніколи не засумнівався в тому, що ти — це вона. Та вона була… набагато… меткіша. — Він схопився за це слово так, мов не міг підібрати кращого, але я здригнулася й відчула, як моє лице починає пашіти.
— Я теж доста кмітлива.
— Та невже? — У нього несподівано засмикалися губи, і його лице розслабилося завдяки жарту.
У мені завирувало обурення. Він що, глузує з мене?
— Енн, я ж не про твій розум. Колишня Енн була страшенно різка, не така спокійна, як ти. Вона була… енергійна. Напориста. Пристрасна і, відверто кажучи, надокучлива. Може, їй просто хотілося здаватися такою, вдавати, що вона є такою насправді. Але твоя м’якість чудова. М’які очі. М’які кучері. М’який голос. Тепла, м’яка усмішка. Не соромся її. В Ірландії залишилося дуже мало м’якого. Це одна з причин, чому Оїн так тебе любить.
Мій гнів стих, і в грудях зросло геть інше почуття.
— Знаєш, тобі добре вдається, — замислився Томас. — Твій акцент. Ти розмовляєш, як одна з нас. Розмовляєш, як та сама Енн. Але часом зіскакуєш. Забуваєш… і тоді розмовляєш як та дівчина, якою себе називаєш.
— Та дівчина, якою я себе називаю, — пробурмотіла я. Якусь мить я сподівалася, що ми покінчили з недовірою. А може, цього не сталося. — Томасе, це не стає менш правдивим від того, віриш ти в це чи ні. Мені необхідно, щоб ти збагнув, що я саме та, ким себе називаю. Ти на це здатен? Бо незалежно від того, віриш ти мені чи ні, або ж думаєш, ніби я брешу, з’їхала з глузду чи хвора, я знаю про те, чого ще не сталося, і не знаю половини того, що, на твою думку, повинна була б знати. Я не Енн Фіннеґан Ґаллагер. І ти це знаєш. Знаєш у глибині душі. Я не знаю імен твоїх сусідів чи крамарів у містечку. Не вмію укладати волосся, носити ті пекельні панчохи, куховарити, шити чи, на бога, танцювати ріверданс.