Я смикнула за ремінець корсета в себе під спідницею, і він ляснув мене по нозі.
Кілька довгих секунд Томас мовчав, роздумуючи та вдивляючись мені в очі. А тоді його вуста знову вигнулись, і він засміявся, піднісши руку до рота так, ніби хотів зупинитись, але не міг.
— Що то в біса таке — ріверданс? — ледь видихнув він.
— Ірландський танець. Ну, знаєш… — Тримаючи руки по швах, я почала різко підкидати вгору п’яти та дрібушити ногами, вкрай невдало зображаючи виступ «Лорд оф зе денс».
— Ріверданс, так? — чмихнув Томас.
Він теж почав підкидати вгору п’яти, тупаючи й вибиваючи ногами ритм, упираючи руки в боки, а коли я спробувала його наслідувати, засміявся. От тільки я не могла його наслідувати. Він був чудовий, нестримний і йшов у танці доріжкою до хати так, наче у нього в голові грали скрипки. Де й подівся понурий лікар, охоплений сумнівами Томас; коли ж загуркотів грім і полився дощ, думками ми перенеслися назад до Дубліна, до дощу та крісла-гойдалки, а також до близькості, яку я знищила неймовірними істинами.
Ми не повернулися до будинку. Там мала бути Бріджид і щонайменше четверо О’Тулів на додачу. Томас затягнув мене до сараю, до пахощів чистого сіна, до пирхання та іржання кобили та її новонародженого лошати. Він зачинив за нами двері на засув, прип’яв мене спиною до стіни й наблизив вуста до мого вуха.
— Якщо ти божевільна, то я теж. Я буду Шаленцем Томом, а ти можеш бути Причинною Джейн, — оголосив він. Я всміхнулась його алюзіям на Єйтса попри несамовитий стукіт серця і вчепилася пальцями в Томасову сорочку.
— Насправді я почуваюся божевільним. Протягом останнього місяця я помалу їхав з глузду, — важко зітхнув Томас. Його дихання ворушило мені волосся й лоскотало вухо. — Я не знаю, де правда, а де брехня. Не бачу нічого далі завтрашнього дня чи наступного тижня. Почасти я досі певен, що ти Декланова Енн, і мої почуття здаються геть неправильними.
— Я не Декланова Енн, — із притиском вимовила я, та він повів далі. Слова лилися з його вуст, таких близьких, що я повернула лице так, щоб вони злегка торкалися моєї щоки.
— Я навіть не здогадуюся, куди ти підеш чи де ти була. Та я боюся за тебе, а ще мені лячно за себе й за Оїна. Тож якщо ти, Енн, скажеш мені припинити, я припиню. Відступлюся й постараюся бути тим, хто тобі потрібен. А коли… якщо… ти підеш, то я зроблю все можливе й неможливе, щоб пояснити це Оїнові.
Я притиснула вуста до жилавого гребеня його горла й потягнула за гладеньку шкіру губами, бажаючи залишити на ньому мітку, поглинути пульс, що бився в Томаса під вухом. Його серце стугоніло під моїми долонями, що тиснули йому на груди, і в мені щось кристалізувалося, наче тієї миті я зробила якийсь вибір, а тоді я ввійшла до минулого, що стало моїм майбутнім.
Відтак Томасові вуста прилинули до моїх, а його руки взялися за моє обличчя з таким завзяттям, що я вдарилася головою об стіну, а пальці в мене на ногах зіщулились і розслабились, і тоді я стала навшпиньки, щоб міцніше притулитися всім тілом до його тіла. Кілька довгих секунд усе зводилося до зіткнень і ковзання вуст, які заново навчалися танцювати, язиків, які вишукували непомітні куточки, і шаленства, що поступалося місцем тихому завзяттю. Його губи відірвалися від моїх і ткнулись у нижню частину моєї шиї; він ковзнув щокою по вирізу блузи, а тоді опустився на коліна, схопивши мене обома руками за стегна — так, як за кілька секунд до того схопився за лице, — вимагаючи уваги. Томас стояв на колінах, притулившись обличчям до найінтимнішої частини мого тіла, обціловуючи одяг і викликаючи вологий жар, що скручувався, муркотів і кликав його.
Я видала звук, який відлунюватиме у мене в голові й після того, як це завершиться; заквилила, благаючи постійності чи якогось кінця, і він потягнув мене на землю, а його руки ковзнули вгору по моїх стегнах, обвилися довкола моїх ребер, і врешті-решт я лягла горілиць під ним. Він підібрав обома руками мої спідниці, тимчасом як я стиснула кулаки у скуйовджених хвилях його волосся, і потягнувся язиком до мого язика. Той жар відійшов від мого живота до наших з’єднаних вуст і спільного подиху.
Далі Томас уже рухався, притулившись до мене, гойдаючись і проникаючи в мене, наче хвилі, що наполегливо та плавно лизали береги Лох-Ґіллу, насуваючи, відступаючи й повертаючись, і врешті я перестала відчувати щось, окрім плюскання рідини й дедалі довших припливів і відпливів. Мої вуста забули, як цілуватися, серце забуло, як битися, легені забули, нащо їм дихання. Томас не забував нічого: він підняв мене та впустив у себе, вдихнув життя в мій поцілунок, лагідно змусив моє серце битися разом із його серцем, нагадав моїм вустам, як вимовляти його ім’я. Він погладив мене по волоссю, і його тіло завмерло, тимчасом як хвиля відступила й покинула мене бездиханною, а тоді я згадала все, що забула.